Ю Несбьо - Червоногрудка

Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.

— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.

— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.

— Кафе?

— Він щось занадився туди останнім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.

— Ну, в цьому щось є.

— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.

— Про що помріяти?

— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?

— Так, дякую.

Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».

— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.

— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.

— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.

— А це?

— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.

— А ваші родичі?

Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:

— Даруйте?

— Де тут портрети ваших родичів?

— Вони… висять не тут. Хочете вершків?

— Ні, дякую.

Харрі сів.

— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.

— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.

— Розумію, але це важливо. То ви згодні?

— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.

— У війну ви були медсестрою…

— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.

Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.

— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?

Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.

— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?

Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.

— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.

— А ваш чоловік не розповідав вам?

— Евен ніколи нічого мені не розповідає.

— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.

— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.

— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

— Хто це такий?

— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.