— Що-небудь з’ясували про тих людей, про яких я вам говорив минулого разу? — запитав він.
Харрі коротко розповів йому про це, потім додав:
— Тим часом у нас з’являються нові обставини. Убили жінку-поліцейського.
— Я щось читав у газеті.
— Це конкретна справа, схоже, вже розкрита, ми чекаємо лише результатів аналізу ДНК. Фьоуке, ви вірите у збіги?
— Не надто.
— Я теж. Тому коли у двох, здавалося б, не пов’язаних одна з одною справах раптом з’являються одні і ті ж люди, я починаю ставити собі питання. Того вечора, коли вбили нашу співробітницю, Елен Єльтен, вона залишила мені на автовідповідач повідомлення: «Тепер йому не втекти».
— Юхан Борґен? [51] Борґен Юхан (1902–1979) — норвезький письменник, автор психологічних романів, серед яких — «Тепер йому не втекти» («Vi har ham ne», 1957).
— Що? А, це? Ні, не думаю. Вона допомагала шукати людину, пов’язану з придбанням гвинтівки Меркліна. Звичайно, необов’язково, що між цією людиною і вбивцею є якийсь зв’язок, але таке припущення само напрошується, враховуючи, що вона так наполегливо намагалася зв’язатися зі мною. Цю справу я розслідував уже декілька тижнів, але саме того вечора вона кілька разів намагалася додзвонитись до мене. Судячи з її голосу, вона була чимось схвильована. Можливо, відчувала, що їй загрожує небезпека. — Харрі провів пальцем по столу. — Одного з людей у вашому списку, Халлґріма Дале, минулої осені вбили. Під аркою, де знайшли його труп, серед іншого виявили залишки блювотних мас. Спочатку жодного зв’язку з убивством не побачили: група крові не збігалася, а образ холоднокровного професійного вбивці ніяк не в’язався з людиною, яку нудить на місці злочину. Але КРИПОС, зрозуміло, не став відкидати можливості, що це блювота вбивці, і слину відправили на аналіз ДНК. Сьогодні вранці мій колега порівняв результати цього аналізу з аналізом ДНК лупи з шапки, яку ми знайшли на місці вбивства нашої співробітниці. Результати ідентичні.
Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.
— Розумію, — сказав Фьоуке. — Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця — одна й та сама людина.
— Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.
— А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?
— Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?
— Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.
— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.
Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:
— Так, але…
— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.
Фьоуке повільно кивнув.
— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.
— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.
— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.
— Так. Це можливо?
— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.
— Ви могли б розповісти про нього детальніше?
— Так. Але спочатку — ще кави.
Вулиця Ірісвеєн, 8 травня 2000 року
— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.
— Це Холе. Я вам телефонував.
Двері трохи прочинились.
— Вибачте, я…
— Все гаразд, я розумію.
Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.
— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.
— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.
— Зі мною?
— Якщо можна, пані Юль.
Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.
Читать дальше