Volker Kutscher - Німа смерть

Звісно, його ще пускають за двері – але тільки під наглядом двох охоронців, які постійно біля нього. Ні, від цього він радше відмовиться.

Він кориться своїй долі.

Мириться з тим, що більше не має друзів.

Що не знайде більше любові в цьому світі.

П’ятнадцять років, над якими тяжіє суцільна темна завіса.

Не допускай цього! Створи свою власну реальність!

Без болю. Без голоду. Без недуги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт так само стоїть там – єдина константа в його житті, єдине, що залишається. Він заперечно хитає головою, і старий слуга мовчки виходить із кімнати.

Він складає газету, як робить завжди.

На мить, лише на коротку мить, він може стати геть іншим, опинитися в іншому світі, як довгими вечорами перед екраном, але реальність не відпускає його, не цього разу, ні.

Можливо, то просто сон? Хто вирішує, що є реальність, а що є сон?

Біль крає йому серце, а сон це чи реальність, давно вже не має значення.

«Бетті Вінтер убита прожектором!»

А тоді він бачить одне слово, одне дуже велике слово зі знаком питання.

«Саботаж?»

Його біль перетворюється на гнів, безмежний гнів, який не знаходить виходу. Він тягнеться до ретельно складеної газети і дере її на клапті, на крихітні шматочки, і жбурляє їх у повітря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великі сніжинки.

Хто заподіяв це йому?

Хто?

Він так любив її!

Бюро компанії «Монтана Фільм» розташувалося в престижному дорогому відтинку Кантштрасе. Білявка, що впустила Рата – не припиняючи базікати по телефону без ком і крапок, – помахом руки запросила його сісти і гостинно підморгувала, не міняючи виразу обличчя.

Рат опустився в одне з модерних шкіряних крісел, розставлених перед столом у невеликій зоні відпочинку, і змушений був слухати її розмову.

– …безперечно, ви також можете демонструвати наші звукові фільми на американському обладнанні, однак маєте сплатити невеличку ліцензійну комісію, яку ви, звісно…

Її співрозмовник, очевидно, зумів нарешті вставити кілька слів. Білявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, і знову перехопила ініціативу.

– Безперечно! Тоді ми вам надішлемо копії, разом з усіма необхідними паперами, вам залишається тільки підписати, це аж ніяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхідне, і ми негайно знову з вами зв’яжемося!

Вона поклала слухавку і всміхнулася Рату.

– Що я можу зробити для вас? – запитала вона.

Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але білявка цього разу обмежилася шістьма словами ввічливого запитання.

– Я хочу поговорити з керівником вашої компанії, – почав він.

– З якого питання?

Рат витягнув свій жетон.

– Кримінальна поліція.

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Ні, відділ розслідування вбивств.

Вона підняла брови.

– Перепрошую, але пана Оппенберґа на місці ще немає.

– Коли на нього можна очікувати?

– Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями він, зазвичай їде одразу на знімальний майданчик. Нині щодня виникає стільки справ, які потребують негайного врегулювання, і графік зйомок доводиться змінювати щодня, бо чудова фройляйн Франк…

– Да відбуваються зйомки? – перервав білявку Рат.

– У Нойбабельсберзі. Але ви туди зараз не можете поїхати.

– У мене своя машина.

– Ні, ні, там знімають звукове кіно, їх не можна турбувати.

– Всім, крім поліції.

– Можливо, я могла б вам допомогти?

– Дуже люб’язно з вашого боку, але мені треба особисто поговорити з вашим керівником, – відрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзі?

– У студії УФА. У великому павільйоні. Норд Ательє. Просто біля будівлі Тонкройц.

– «Монтана» є частиною концерну УФА?

Вона засміялася.

– Боронь Боже! Але УФА, у своїй величі, настільки люб’язна, що дозволяє нам орендувати її студії. Тепер, коли Поммер зняв новий фільм із Яннінґсом, деякі павільйони стоять порожні. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам!

– Ви, я думаю, будете настільки добрі, що вчасно повідомите керівництву про мій візит, – відповів Рат, – і таким чином, я не перешкоджатиму.

Було помітно, що білявка невдоволена, проте вона знову всміхнулася йому і підняла слухавку.

– Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберґ зможе приділити вам п’ять хвилин. Але я нічого не обіцяю.

Рат підвівся з крісла, надів капелюха і коротко постукав по його крисах.