Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Я трохи погарячкував. Не тримайте на мене зла, Вістовичу.

– У жодному разі, пане оберкомісаре. Знаючи, що з вами зробить власне сумління, можу лише поспівчувати, – ​відповів той.

Не попрощавшись, вони з Самковським залишили його самого посеред хідника й спішним кроком подалися до Дирекції, щоб встигнути на післяобідню нараду в кабінеті Шехтеля.

Директор мав бадьорий вигляд, усміхався й приязно запропонував підлеглим пригоститися кавою з чималого дзбанка посеред столу. Поруч стояло кілька гарних філіжанок і цукорниця з корецької порцеляни. Шехтель полюбляв вишуканий посуд. Порцелянова мануфактура у волинському містечку Корець вже понад 60 років як занепала. Тому директор з особливим завзяттям скуповував їхні вироби всюди, де тільки міг.

– Хочу привітати вас із успішним завершенням слідства, панове, – ​урочисто звернувся він до підлеглих. – Маніяка вже спіймано, і тепер можна зітхнути з полегшенням.

– Прикро ваш розчаровувати, Herr Direktor , але справжнього маніяка не спіймано, – ​заперечив комісар.

– Як? А Брюкнер? Той самий, що привселюдно обіцяв убивати поліціянтів. Чи не так, пане Самковський?

– Пане директоре… – ​спробував сказати щось ад’юнкт, втім, Шехтель його не слухав.

– Ви вдвох зв’язали його, мов кабана, і притягнули у в’язницю! – ​з гордістю промовив директор. – ​Я вами пишаюся, чорт забирай! А щодо тих двох російських конфідентів, я маю на увазі Орлова і Грумма, то ними заопікується Evidenzbüro . А саме – полковник Редль, щойно одужає. Сьогодні мав з ним коротку телефонічну розмову, і він повідомив, що за тиждень-півтора його випишуть зі шпиталю…

Двері кабінету без стуку раптово прочинились, і всередину зайшов міністр фон Шпрегорф. Тепер комісар збагнув, чому Шехтель виставив на стіл свою колекційну порцеляну. Усі присутні підвелися.

– Вітаю вас, панове, – ​сказав міністр, знаком показуючи, що можна сісти.

Поліціянти привітались у відповідь.

– Бажаєте кави, пане міністре? – ​запопадливо мовив директор.

– Ні, дякую, – ​відмовився той. – ​Перейдімо одразу до справи.

– Як скажете.

Шехтель вирівнявся у кріслі й прибрав поважного вигляду.

– Пане міністре, – ​почав він, – ​радий звітувати, що львівська поліція завершила слідство у справі жорстокого маніяка, що досі тримав у страху наше місто…

Фон Шпрегорф здивовано глянув на Вістовича.

– Це правда, пане комісаре? – ​запитав він.

Вістович завагався з відповіддю, але, зловивши на собі вогненний погляд Шехтеля, відповів ствердно.

– А як же той майор, що виявився живим? – ​допитувався міністр.

– За стільки років він перетворився на хворого й майже немічного чоловіка, – ​сказав комісар, – ​тому, як з’ясувалося, немає жодних підстав його підозрювати.

– Крім того, наші поліціянти затримали двох російських агентів… – ​директор ніяк не хотів переривати свою доповідь.

Втім, фон Шпрегорф підвівся, і йому довелося замовкнути. Решта також посхоплювались зі своїх місць.

– Якщо справу завершено, то я сьогодні ж повертаюся до Відня, – ​повідомив він. – ​Мене тут більше нічого не тримає.

Діставши з кишені візитівку, простягнув її Вістовичу.

– Знайдіть мене коли-небудь у столиці, комісаре. Мої слова про вдячність не були порожнім звуком.

– До побачення, панове! – ​попрощався він з усіма і вийшов за двері.

На Шехтеля після цього було гірко дивитись. Здавалося, директору хотілося одночасно розридатись і придушити Вістовича. Врешті, нервовим жестом той наказав підлеглим залишити кабінет. Ад’юнкт і комісар, так і не допивши кави з корецької порцеляни, вийшли.

У коридорі вони зупинились і поглянули один на одного.

– І що робимо далі? – ​трохи розгублено запитав Самковський.

– Маю охоту випити чогось міцного, – ​відповів комісар. – ​Складете компанію?

Ад’юнкт стенув плечима.

– Чому б ні…

– Тоді ходімо звідси, доки ніхто не спаскудив нам таких чудових планів.

Поліціянти вийшли на вулицю й небавом рушили вздовж Академічної на Баторія, а відтак, перетнувши Галицьку площу, а далі Валову, опинились на Сербській. Тут Вістович зупинився біля кнайпи «Мінотавр».

– Бували тут раніше, Самковський? – ​запитав комісар, коли вони зайшли всередину й вмостилися за вільним столиком.

– Уже й не пригадую, але про цю кнайпу згадував хтось із наших слідчих, – ​відповів той.

– Он як? Чому?

– У Полтві знайшли тіло співачки, котра в ніч смерті мала тут виступ. Свідки вказали на цього Орлова, якого ми арештували на Замарстинові разом із Груммом. Тож розслідування було коротким.