Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Я попросив постерункових, щоб навідувались у будинок, де вона мешкає, – ​додав комісар. – ​І раз на місяць виводили її горе-батька на задвірок, щоб нам’яти боки. Так, аби йому навіть на думку не спадало лупцювати когось у домі.

Бейла відвернулася.

– Не люблю я цю твою методу, Адаме, – ​промовила жінка, спостерігаючи, як на вулиці один за одним спалахували електричні ліхтарі.

– Іншої не існує, – ​відповів комісар, – ​як не існує навіть закону, що дозволить мені заарештувати цього типа й кинути за ґрати.

Вони трохи помовчали, і Вістович не зводив погляду з її тендітної темної постаті, що тримала в руках теплу чашку. Для нього Бейла зараз була уособленням спокою і затишку.

– Можеш курити, якщо хочеш, – ​озвалася вона.

Він підвівся і відчинив оберлюфт на вікні. Дістав цигарку й підпалив її запальничкою. З насолодою затягнувся димом. Цього йому справді не вистачало для цілковитої гармонії.

– А про що ти говорив із міністром? – ​почув він запитання Бейли.

– Колись він мав любовний зв’язок з однією тутешньою пані, заміжньою за офіцером, – ​трохи повагавшись, почав розповідь комісар. З одного боку, він виказував делікатні факти слідства, про які не знали навіть Самковський і Фельнер, а з іншого – ​Бейла була єдиною, кому він довіряв навіть більше, ніж собі. ​Невдовзі офіцер помер від отруєння. Підозра впала на його вдову. А міністр, замість підтримати її, втік до Відня. Його коханка відбула термін у в’язниці. Повернувшись, вона помстилася у доволі вишуканий спосіб. Написала еротичний роман під назвою «Розпусний міністр». Про їхній зв’язок.

– Ти говориш про Ельвіру Сапфо? – ​запитала Бейла.

– Звідки ти знаєш? – ​від подиву комісар подавився димом і мусив якусь мить відкашлятись.

– У мене є примірник її роману. Встигла купити, перш ніж поліція вилучила весь наклад із книгарень. Доволі непогано написано, мушу зізнатись… Але продовжуй! Це перше твоє розслідування, яке мені до вподоби.

– Сьогодні вранці з’ясував, що майор Сафронський, чоловік цієї Сапфо, насправді живий. Принаймні ніхто його не труїв.

– Який жах! – ​не стрималася Бейла. – ​Бідолашна Сапфо! Усі в’язничні жахи пережила абсолютно незаслужено…

– Аби ти ще більше її пошкодувала, додам, що на її плечі звалилися всі його борги… Втім, важливо не це. Убивства поліціянтів, про які ти, безумовно, знаєш з газет, стаються за кілька днів перед приїздом міністра. Так, ніби хтось вирішив покарати всю поліційну структуру: від низів до верхів, від постерункових і унтер-офіцерів до…

– До міністра?

– Саме так. Тільки фон Шпрегорф поки що живий.

– І ти думаєш, що вбивця – ​цей майор, якого вважали мертвим?

– Поки що це головна моя версія.

Комісар загасив недопалок і закурив знову. З вулиці потягнуло холодом, але Вістович, хоча й був у самій сорочці, його не відчував. Бейла щільніше загорнулася в ковдру.

– А міг він повернутися до дружини? – ​раптом сказала вона.

– Хто? Сафронський? Навряд…

– Чому ж?

– По-перше, тому що Ельвіра не пустила б його навіть на поріг. Адже саме через нього вона втрапила до в’язниці.

– Гадаю, Сапфо звинувачує в цьому не його, а міністра, свого колишнього коханця. З чоловіком її зв’язує інше відчуття.

– Яке ж?

– Відчуття вини. Вона колись його зрадила і тепер, щоб спокутувати свій вчинок, дбає про нього, переховуючи від світу. Адже вона не лише дружина, але й католичка…

Комісар відійшов від вікна й почав міряти кроками темну кімнату.

– Хтозна, може, ти й маєш рацію, – ​сказав він за якийсь час. – ​Коли я прийшов у її помешкання, Ельвіра сказала, що відпустила служницю, але ж зрозуміло, що ніякої служниці в неї немає… Вона живе надзвичайно скромно й мусить сама займатися домашніми справами. А втім, біля столика стояло два крісла, а в креденсі кавник з двома філіжанками, мовби вранішню каву вона п’є з кимось, а не сама.

– Якщо хочете знати щось про жіночі таємниці, комісаре Вістовичу, то й запитувати слід жінку! Чоловік у нашому світі, як сліпець серед лісу, – ​підсумувала Бейла.

Тим часом Вістович увімкнув світильник і дістав з шухляди листок паперу й перову ручку « Watermann ».

– Пробачиш мені, якщо я відволічуся на кілька хвилин? – ​запитав він Бейлу.

– Гаразд, але я в цей час роздягатимусь…

Він усміхнувся. Як сильно, виявляється, потребував її присутності й жартів.

– А що ти писатимеш? – ​запитала вона.

– Панегірик на честь одного видатного слідчого з минулої епохи. Сей достойний муж зветься оберкомісар Франц Кронфельд…