Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Тут можна вільно говорити? – ​запитав комісар.

Міністр кивнув.

– За десять хвилин прийде піаніст, тож будьте певні, нас ніхто не підслухає. Рецепціоніст і кельнер тут порядні й не підслуховують. За три дні я в цьому переконався.

– Сьогодні останній день з відведеного мені терміну, тож я мушу відзвітуватись перед вами, – ​почав Вістович. – ​Новини у мене для вас переважно хороші.

– Зізнаюся, я вже думав, що у вас нічого не вийшло, – ​усміхнувшись, сказав міністр, – ​радий, що помилився.

Вони закурили й дочекалися, доки офіціант принесе фон Шпрегорфу замовлення.

– Почну з того, що єдиний примірник рукопису італійською в мене. І я готовий передати його вам, – ​сказав комісар і витягнув папери з портфеля.

– Жартуєте? – ​зрадів міністр. – ​Повірити не можу… А як щодо оригіналу?

– Оригінал в єдиному екземплярі зберігається в Цюриху. У мене є адреса.

– Чудово! – ​похвалив фон Шпрегорф. – ​Шкода тільки, що Цюрих так далеко… Ви бачились із Сапфо?

Комісар кивнув.

– І як вона?

– Не сказав би, що добре. Живе без особливої розкоші.

Фон Шпрегорф відвів погляд і спрямував його у свій коньяк. Тим часом у вестибюлі почулися звуки рояля. Піаніст і справді почав роботу рівно о сьомій.

– Третій день його слухаю, – ​сказав міністр. – ​Блискучий виконавець і до того ж з прекрасним репертуаром.

– Є ще одна річ, яку ви мусите знати, – ​продовжив Вістович, не підтримавши його теми. – ​Чоловік пані Сафронської, найпевніше, живий.

Фон Шрегорф вирячився так, що очі його, здавалось, от‑от опиняться на лобі.

– Що ви таке кажете?

– У мене є докази, з якими я принагідно вас ознайомлю.

– Авжеж, чорт забирай!

– Майор інсценував свою смерть, щоб позбутися боргів, у які заліз по самі вуха. Обставини сприяли: ходили чутки про ваш роман із його дружиною. Отже, всі підозри впали одразу на Ельвіру. Мовляв, осліплена коханням, спровадила на той світ чоловіка… Сафронський таким чином помстився їй і позбувся кредиторів. Одним каменем поцілив двох птахів.

– І де він тепер?

– Цього я ще не знаю. Але в мене є підстави підозрювати, що помститися він хотів не лише їй, але й вам і всій поліції, яку ви представляєте. Доки ви, пане міністре, були у Відні, помста видавалася неможливою. Аж ось повідомляється про ваш візит до Лемберга.

– Хочете сказати, що недавні вбивства поліціянтів – ​це його рук справа і мені слід остерігатися? – ​перепитав фон Шпрегорф.

– Радше вам слід якнайшвидше покинути наше місто, – ​уточнив Вістович, – ​така моя порада. Бо надто дивно вже дії маніяка фактично збіглися в часі з вашим тут перебуванням.

– Я збирався виїхати вранці.

– Правильне рішення.

– Але тепер залишусь надовше. Якщо йому потрібен я, то міністр поліції не тікатиме.

Фон Шпрегорф підвівся. Вістович також.

– Шукайте його, – ​сказав міністр. – ​Якщо буде потрібна моя допомога, зв’яжіться зі мною через тутешню рецепцію.

Залишивши на столі гроші за випивку, він рушив до сходів і піднявся ними нагору. Тепер комісар міг спокійно доїсти свій штрудель. Щоправда, той смакував йому вже значно менше.

За чверть години Вістович неохоче поплентався додому. З одного боку, втома пробирала його до самих кісток й хотілося виспатись як слід, а з іншого – ​помешкання в цю пору було сирим і порожнім.

Саме тому вечірній візит Бейли став для нього спасінням від самотньої нудьги. Побачивши її на порозі з акуратним кошичком в руках, у який складають зазвичай наїдки для посиденьок на природі, комісар засяяв від щастя і, щойно повісивши її пальто й капелюшок на металевий вішак, заходився розпалювати дрова в п’єцу.

Жінка критично роззирнулася.

– У тебе знову безлад, – ​сказала вона з докором.

Після цього розпакувала кошик. На столі з’явились кармонадлі з гірчицею і салатою, свіжий хліб, сир і шматок вудженини.

Вістович промовисто ковтнув слину й приніс із кухні посуд. Переклав усе з пакунків на тарілки.

– Отже, я правильно здогадувалася. Ти не вечеряв, – ​засміялась гостя.

– З’їв штруделя, розмовляючи з міністром поліції.

– Маєш талант добирати товариство.

Обоє засміялися. Після вечері, не запалюючи світла, пили трав’яну гербату. Вістович подумав, що якби не Бейла, то він хляв би зараз який-небудь міцний аквавіт, заїдаючи першими-ліпшими недоїдками зі своїх запасів.

– Я знайшла школу для тієї дівчинки, Ляни, – ​сказала Бейла. – ​З осені може навчатися.

Вістович сердечно їй подякував.