Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Для аналізу нам би знадобився усього один фрагмент, але ви, комісаре, попросили чомусь добути увесь скелет, – ​зауважив доктор, вмикаючи електричне світло.

– Насправді, я сподівався не лише на пробу Марша. Зараз поясню… – ​сказав Вістович. – ​Самковський, ви прихопили те, що я просив?

– Так, шефе.

Ад’юнкт відкрив свого затертого портфеля й дістав звідти папку з позначкою «Рік 1876».

– Якимось дивом, докторе, у справі Сафронського немає жодних анатомічних приміток. Не вказано, наприклад, чи мав цей чоловік переломи. Не зазначено його зріст і вагу. Словом, немає всього, що дозволило б перевірити, чи перед нами саме скелет жертви, – ​промовив Вістович. – ​Маєте рацію, стільки матеріалу й справді не знадобилося.

– Послухайте, комісаре, я тоді був лише асистентом і зазвичай щодня мав десяток трупів, – ​обурився Фельнер, – ​крім того, тридцять років тому усі канони були іншими.

– Я зовсім вас не звинувачую, докторе, – ​примирливо сказав Вістович, – ​я лише констатую факт…

Він розгорнув папку й обережно витягнув звідти фотопластинку з портретом офіцера.

– На щастя, світлину, на якій ми добре бачимо обличчя майора, у справу все-таки додали. Зверніть увагу на його широкий лоб. Зазвичай це ознака глибокого інтелекту, – ​продовжив комісар. – ​Також виразною особливістю я б назвав відстань між очима. Вони в майора були широко посаджені… А тепер давайте порівняємо фото з черепом.

З цими словами Вістович поклав портрет на стіл. Самковський і Фельнер якийсь час мовчали. Ад’юнкт озвався першим:

– Лоб у померлого вузький. Відстань між очима… у пропорції значно менша, ніж на портреті.

– Вилиці також різної форми, – ​додав комісар. – ​Висновок один: перед нами зовсім не скелет майора Сафронського. Вам, пане Фельнере, підсунули стороннього мертвяка.

– А де ж майор? – ​промовив доктор. – ​Куди подівся справжній труп?

Його обличчям котився піт, мов у студента, що провалив іспит.

– Нікуди, докторе.

– Що ви цим хочете сказати?

– Що Сафронський, найпевніше, щасливо дожив до наших днів.

Слова комісара, сказані упівголоса, прогриміли, мов грім. Самковський і Фельнер зблідли так, ніби скелет на столі раптом почав рухатись.

– Тобто його смерть була інсценізацією? – ​перепитав ад’юнкт.

– Я в цьому переконаний.

– Але хто розіграв цю комедію?

– Він сам. Як розповів мені оберкомісар Кронфельд, той, що вів цю справу, в майора були велетенські борги. Тож лишалося або зникнути, або гнити у в’язниці. У випадку смерті боржника закон стає поблажливішим до його родичів, що переймають боргові зобов’язання. Цим Сафронський і скористався. Його вдова, схоже, продала всі коштовності й дорогі меблі, які мала, розрахувавшись таким чином з усіма кредитними спілками. Хоч, може, й не сповна, і борги цього живого мерця досі висять над нею, мов Дамоклів меч…

– Якщо майор і справді не помер, то де він зараз? – ​промовив доктор.

– А ось це і я хотів би знати, – ​сказав Вістович.

Була вже шоста, й чоловіки, не допивши свого вина, розійшлися. Вістович вирішив не брати фіакра. Хотілося пройтися майже безлюдною вулицею до середмістя, щоб думки краще повкладалися в голові. Його роздуми перервав гучний дзвін на вежі Бернардинського монастиря. Вірних скликали на вечірню месу. Мовби здивувавшись тому, як швидко він опинився в цій частині міста, комісар роззирнувся й пришвидшив крок. Перетнув Валову й через Галицьку швидко вийшов на Ринок. За кілька хвилин комісар уже був у своєму помешканні на Вірменській.

Всередині він довго не затримався. Знайшов рукопис, який у поїзді йому читала Маґда, поклав його у портфель і, замкнувши двері, знову вийшов на вулицю. Спогади про цю жінку знову нестерпно обпекли, тому думка, що сьогодні він позбудеться нарешті цих паперів, по-своєму тішила.

На рецепції готелю «Метрополь» він попросив повідомити про свій візит постояльця на прізвище фон Шпрегорф, а сам вмостився за столиком у вестибюлі й попросив кельнера принести йому гербати, яблучного штруделя і чарку коньяку. Комісару здавалося, що міністр буде спускатися довго, зрештою, невідомо, чи він у цей час перебуває в номері, можливо, його ще шукатимуть, а тому часу, аби так-сяк перебити голод, у нього буде достатньо. Втім, як не прикро, але вже за десять хвилин Вістович почув за своїм лівим плечем його тріскучий голос:

– Bon Appétit , пане комісаре!

Поліціянт був змушений поспіхом прожувати кавалок штруделя й ковтнути його, ледь при цьому не вдавившись. Постоялець і гість потиснули руки. Тоді фон Шпрегорф знаком попросив кельнера принести йому такий же коньяк, що мав перед собою Вістович.