Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Солдати, якими я командую, ціляться зовсім не у Фішера і не в його людей.

– А в кого, чорт забирай?

– У вас і в пана Грумма.

Орлов оторопів. Щоки його затряслися від злості, а над нижньою губою з’явилися зуби, мов у звіра.

– Ах ти австрійська собако, – ​прошипів він, – ​подвійний зраднику! Думаєш, так врятуєш свою шкуру? Всі дані про співпрацю з нами завтра ж будуть оприлюднені!

Наган в його руках раптом вистрілив, і Редль звалився на долівку. Услід за ним стріляти почав Грумм, цілячись у Фішера. Втім, той вчасно повалився на землю, й куля його не зачепила. Продовжуючи відстрілюватись, Орлов і Грумм кинулися до воріт. Кілька разів натиснула на спуст Клавдія, проте світло прожектора било їй просто в очі, тому жінка також не влучила. Що ж до піхотинців, то, не отримавши жодної команди, вони й далі продовжували нерухомо за всім спостерігати.

– Чорт забирай, Вістовичу! Затримайте цих падлюк! – ​лежачи на підлозі, заволав Фішер.

Втім, і комісар, і Самковський зберігали спокій.

– Не переймайтеся, майоре. Далеко вони не втечуть, – ​відповів йому Вістович.

І справді, зовні почулися звуки пострілів і гучні прокльони російською.

– Капрал Муравський вже про все подбав, – ​мовив ад’юнкт і рушив до воріт.

Якийсь час усі присутні схилилися над Редлем. Тому пощастило – ​рана виявилася легкою, хоч і болючою. Солдатам було наказано негайно доставити полковника до лікарні.

Коли вони вийшли, обережно несучи пораненого офіцера, в приміщенні запанувала тиша. У цій тиші з кабіни вибрався нарешті машиніст і поспіхом вибіг за ворота.

– Пане Вайсманне, – ​озвався врешті майор, звертаючись до нерухомої постаті в кутку, – ​чи могли б ви перевірити вантаж у вагоні?

– Звісно, – ​відповів ювелір і з дивовижною спритністю заліз нагору.

Кілька хвилин він шурхотів усередині, залишаючись невидимим для решти, а потім його розчервоніле обличчя знову з’явилося над бортом вагона.

– Все тут! – ​схвильовано вигукнув він, а потім підняв руку, в якій тримав чималий золотий злиток. – ​Багатство Бобровського тут!

– Не галасуйте, пане Вайсманне, – ​заспокоїв його майор. – ​Усе треба зробити спокійно і з холодною головою.

– Ваша правда, пане Фішере, – ​погодився ювелір, хоча тремтіння у голосі в нього не зникло. – ​Будьте ласкаві, подайте сюди мій саквояж.

Майор виконав прохання, і Вайсманн дістав з нього рахівницю й чималий бухгалтерський журнал.

– Зробити що? – ​запитав комісар.

– Бачте, Вістовичу, пан Яків Бобровський, власник скарбу, в обмін на свою безпеку, прусський паспорт і нове життя доручив нам розпорядитися його багатством на свій розсуд. Точніше так, аби воно послужило усім на благо.

– Це ж як?

– Зараз побачите…

Фішер роззирнувся. За кілька метрів від них стояли Клавдія і Маґда. Самковський ще не повернувся. Більше тут нікого не було.

– Яких ви зазнали витрат, пане комісаре? Маю на увазі, допомагаючи сьогодні Третьому відділу? – ​запитав майор.

– Четверо поліціянтів і капрал, що ними командував, ризикували життям, арештовуючи Орлова й Грумма. Вони заслуговують на компенсацію.

– Отже… – ​промовив угорі Вайсманн, пересуваючи кісточки рахівниці. – ​По п’ятсот крон поліціянтам і сімсот капралу. Слухаю далі.

– Мій помічник, ад’юнкт Самковський, також заслуговує на винагороду.

– Тисяча крон пану Самковському.

– Це все.

– А вам, комісаре? – ​запитав його Фішер.

– Коли-небудь у Берліні я потребуватиму допомоги, – ​сказав після паузи Вістович. – ​Отоді й нагадаю про борг. Від прусських грошей у мене поки що самі неприємності…

Майор хмикнув, але ствердно кивнув.

– Куди ви відправите решту цього скарбу? – ​поцікавився комісар.

– Третину повернемо Бобровському, – ​відповів Фішер. – ​А все інше піде в Росію, як і хотів Орлов.

– Ви жартуєте?

– Ні, комісаре. Хіба до жартів, коли у вагоні золота й коштовностей майже на сімдесят мільйонів марок? Орлов хотів, щоб гроші прибрав до рук петербурзький Генштаб. Ми ж вкладемо їх у російську революцію. Ось тут, – ​він вказав на вагон, – ​гонорари усіх їхніх гапонів та ульянових, що, як інженерна вибухівка, підривають Росію зсередини.

– Сімдесят мільйонів? – ​не повірив Вістович. – ​Це ж гігантська сума!

Фішер скривив посмішку.

– Саме стільки, пане Вістовичу, коштують кілька годин ведення війни. І завдання нашої розвідки – ​щоб Росія її програла. Ще до початку, до першого пострілу. Повірте, вся Європа зітхне з полегшенням…