Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

«Достойний муж» наступного дня ще до полудня увірвався в кабінет Вістовича й жбурнув листа йому на стіл.

– Що ви собі дозволяєте, комісаре? – ​вигукнув він.

Щоки його тремтіли від злості. Очі, вочевидь, палали, проте були сховані за темними окулярами. Одягнений Кронфельд був у довгий плащ і старомодний капелюх. На руках мав шкіряні рукавиці. Самковський схопився з-за свого столу й виструнчився. Вістович же тільки підняв очі.

– Доброго ранку, Herr Oberkommissar , – ​привітався він, – ​бачу ви отримали моє послання. Схоже, ц. к. Дирекції пошти працює відмінно.

– Що ви хотіли сказати, повідомляючи мені про воскресіння Лазаря, якого я, з ваших слів, замкнув особисто в склепі? – ​процідив той крізь зуби.

– Що одне з ваших найгучніших розслідувань не варте й мишачого лайна! – ​Вістович тепер і сам підвівся й сперся кулаками на стіл.

– У мої часи, комісаре, я мав би право викликати вас на поєдинок, – ​промовив Кронфельд, – ​пояснюйте, чорт забирай, що ви маєте на увазі.

– Майор Сафронський не помер від отруєння. Найпевніше, він досі живий. Через вас у в’язницю потрапила невинна жінка.

Запала мовчанка. Вістович не міг бачити погляду оберкомісара, але здогадувався, що в його очах, якби не темні окуляри, можна було б прочитати одночасно розгубленість і зранене самолюбство.

– Вимагаю доказів, – ​прохрипів він.

– Ми з Самковським збиралися якраз навідати пані Сафронську в її помешканні на Личаківській. Можете поїхати з нами, – ​запропонував комісар.

– Навіщо?

– Перевіримо, чи він не там. У мене є певні підозри щодо нього.

Не кажучи ні слова, Кронфельд вийшов з кабінету, проте коли комісар і ад’юнкт спустилися вниз, то побачили, що він їх чекав.

Дорога зайняла небагато часу, впродовж якого жоден не промовив ані слова.

Перш ніж постукати у знайомі двері, Вістович крадькома глянув на поліційного емерита. Той мав незворушний і навіть байдужий вигляд, мовби збирався зайти не в помешкання особи, якій зруйнував колись життя, а в крамницю з яким-небудь дріб’язком, необхідним для дому.

Чекати, доки пані Сафронська відчинить, довелося довго. Поліціянтам вже почало здаватися, що її немає вдома або ж всередині щось сталося, коли почулося клацання замка й брязкіт дверних защіпок. Господиня відчинила двері, залишивши між собою й нежданими гостями дверний ланцюг.

– Знову ви? – ​здивувалася пані Сафронська, побачивши перед собою обличчя Вістовича.

– Цього разу не сам, – ​відповів той, знімаючи капелюха. – ​Зі мною мій колега і…

– Але я все вам сказала.

– Хай вам грець, відчиняйте! – ​гримнув Кронфельд і, просунувши руку за двері, зірвав ланцюга з гачка.

Одразу після цього він безцеремонно зайшов до передпокою.

Вістовичу й Самковському не лишалося нічого іншого, як піти слідом. Пані Сафронська перелякано притиснулась до стіни.

– Ось ці добродії, пані Ельвіро, стверджують, що ваш чоловік, якого ви отруїли, живий. Це так? – ​запитав у неї оберкомісар.

Жінка не відповіла, а тільки схлипнула й притиснула долоні до обличчя.

– Це так?! – ​підвищив голос Кронфельд.

Вістович уже збирався втрутитись, коли голос за його спиною змусив завмерти всіх.

– Так, скурвий ти сину. Дай їй спокій.

Перш ніж комісар озирнувся, погляд його зачепився за стіл, де стояла відкоркована пляшка вина і два келихи.

У дверях вітальні з’явився згорблений чоловік, що спирався на палицю. Важко переставляючи ноги, він підійшов до крісла і, кривлячись від болю, сів.

– Сьогодні ми маємо свято, – ​промовив він, вказуючи поглядом на вино, – ​моя неймовірна Ельвіра сплатила кредиторам останню крону з моїх боргів…

Кронфельд іронічно глянув на Вістовича.

– Ви, здається, в чомусь підозрювали цього пана, якому ледве вдається самостійно ходити, – ​сказав він. – ​Думаю, якраз час його допитати.

Скрививши єхидну посмішку, оберкомісар подався до виходу. Тим часом, Ельвіра стримала Вістовича за рукав:

– Мій чоловік дуже хворий, пане комісаре, – ​сказала вона, – ​боюся, не витримає, якщо ту справу знову відновлять…

– Кого поховали тоді замість нього? – ​запитав Вістович.

– Якогось молодого волоцюгу. Той помер під нашими вікнами, от у Казимира й виник тоді такий план… Він у всьому розкаявся… Будь ласка, не тривожте минулого.

– Слідство завершено, – ​сухо відповів комісар. – ​На все добре, пані Сафронська.

Вийшовши з будинку, троє чоловіків якийсь час мовчки курили, уникаючи погляду один одного. Самковський спостерігав, як з Верхньої Личаківської вниз поволі їхав переповнений трамвай, своїм дзеленчанням розганяючи юрбу дітлахів і роззяв-перехожих, що пленталися посеред вулиці. Вістович розглядав квітучу вишню, що визирала з чийогось саду, спираючись на кам’яний мур. Комісар врешті викинув недопалок і вже збирався йти у бік Митної, коли ж до нього озвався Кронфельд: