Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Принести тобі чогось? – ​запитала кельнерка.

– Склянку бурбону й цигарки. І собі візьми чогось.

Вона зникла на якийсь час, а коли з’явилася, то погляд її палав, наче ватра серед темної ночі. Подала йому випивку і вклала до кишені пачку німецьких « Eckstein ». Собі, схоже, вона взяла порцію морфіну.

– Як ми це зробимо? – ​запитала кельнерка, знову вмощуючись у нього на колінах.

Замість відповіді він вдихнув запах її шкіри й провів долонями по пругких грудях. Ніщо так його не надихало й ніщо не додавало стільки сил, як гарне жіноче тіло. Вона застогнала й потягнулася до нього поцілунком. В останню мить Вістович її стримав, заглибившись поглядом у її очі, в яких усе ще блискотів червоний морфіновий вогонь. Вони були мовби дзеркало, в якому комісар бачив своє відображення. Можливо, воно залишиться там навіть тоді, коли він звідси піде.

– Що сталося? – ​запитала кельнерка.

– Завдяки тобі я щойно розв’язав одну складну задачу, – ​сказав комісар.

– Ти математик? – ​засміялася вона.

– У певному сенсі, так.

Вістович провів ніжно руками по її гладенькій спині, мандруючи руками від плечей до стану й потім знову вгору.

– Тут є телефонічний апарат? – ​запитав він несподівано.

Кельнерка розчаровано всміхнулася, підвелася й вказала руками на сходи.

– Біля охоронця.

Клієнт випив бурбон, поцілував її наостанок і рушив сходами нагору.

Доктор Фельнер не відразу взяв слухавку. Комісарові довелося тричі набирати його номер, доки з іншого боку лінії долинув його сонний голос:

– Am Apparat … [105] Слухаю… ( нім. ).

– Докторе, це Вістович, – ​промовив комісар. – ​Потрібна терміново ваша допомога.

– Курва, Вістовичу! Ви хоч знаєте, котра година? Що, в біса, сталося?..

– За скільки часу ви будете в себе на Пекарській? – ​перебив комісар.

– Я буду там завтра, сучий ви сину! Завтра! Точніше, вже сьогодні, але о восьмій ранку, а не о першій ночі!..

Вістович видихнув і спробував говорити спокійніше, побоюючись, що той кине слухавку.

– Фельнере, я ні слова не сказав про вашу помилку у справі Сафронського. Я вам допоміг, чи не так? – ​сказав він. – ​А зараз мені потрібна ваша поміч.

Доктор, схоже, також вирішив заспокоїтись.

– Що саме потрібно? – ​запитав він.

– Архів Бюро судової медицини. Його не передають на зберігання поліції. Він залишається на Пекарській. Мені треба перевірити матеріали, скажімо, з 1860 до 1876 року.

– За пів години буду, – ​відповів доктор і закінчив розмову.

Вістович вийшов з «Мінотавра» і роззирнувся по темній Сербській. Жодного фіакра поруч не було, тож до Пекарської доведеться діставатися пішки. Що ж, за пів години він туди й дійде. Одночасно з Фельнером.

Втім, доктор був на місці значно раніше. Коли комісар, захеканий від швидкої ходи й надміру випитого за вечір підійшов до Бюро, то найперше побачив, що двомісний «Браун» [106] «Braun» – австрійський автовиробник, названий за прізвищем засновника Авґуста Брауна. Фірму було створено у Відні 1899 року. Фельнера вже стояв на хіднику поруч з огорожею, а в кабінеті доктора, вікно якого виходило на вулицю, горіло світло.

Фельнер зустрів комісара насупленим поглядом і сердито процідив щось, схоже на привітання. Обличчя мав спухле зі сну, волосся й борода були скуйовджені. З-під камізельки, втім, виднілася свіжа сорочка, приготована, вочевидь, на ранок. На газовому пальнику в його кабінеті закипала вода. Схоже, доктор мав намір зробити каву.

– Наш архів невеликий, тому папки за потрібний період я швидко знайшов, – ​промовив Фельнер стомленим голосом і вказав на стіл, де лежав потрібний матеріал. – ​Там нічого особливого. Штатний розпис, деякі протоколи. Я вже казав, що судова медицина того часу була вкрай недосконалою… Всьому, що вмію зараз, я навчився вже після студій в Академії. І фактично самотужки.

Доктор зняв з пальника киплячий алюмінієвий дзбан і налив з нього воду в дві металеві чашки. Потім всипав у кожну порцію кави й накрив їх старим медичним довідником, що мав тверду, підходящу для такої справи палітурку.

– Пригадуєте, докторе, ви говорили, що наш маніяк виколює жертвам очі, вважаючи, ніби в них може лишитися його відображення? – ​промовив комісар. – ​Начебто існує такий забобон серед убивць? Але, чорт забирай, Фельнере, невже в цьому немає бодай примарного наукового обґрунтування? Невже нікому й ніколи не спало на думку справді зазирнути в очі жертви з надією, що в них відобразився портрет убивці?.. Якщо це так, то маніяком керують не забобони, а яка-небудь наукова манія.