– Навряд чи ви знаєте, що таке одержимість, – відповів Кронфельд. – Вона спочатку живить розум, а потім сама стає розумом…
Броди, кордон Австро-Угорщини та Росії
17 червня 1906 року
Ніч була прохолодною. Загін солдатів-прикордонників, загорнувшись у плащі, палив самокрути, додаючи до запаху вологої ночі сморід дешевого курива. За десяток кроків від нього мерехтіло два ліхтарі, які освічували будку вартового і темно-зелений шлагбаум поперек витоптаної ґрунтової дороги. Праворуч від нього чулося кумкання жаб у поближніх болотах, ліворуч – скреготіла залізом станція «Броди».
Від нудного чекання солдатам та їхньому унтер-офіцеру потроху вривався терпець. Уже годину вони стовбичили тут невідомо для чого замість того, щоб відіспатися в касарні після важкого дня. Втім, наказано було чекати.
За квадранс на станцію прибув локомотив з кількома вагонами, й солдати пожвавішали. Найпевніше, доведеться його зараз перевірити, а після цього їм нарешті дозволять відбій. З гурту вийшов капрал і подався в бік станції за подальшими інструкціями. Повернувся звідти за десять хвилин понурий і роздратований – наказано чекати далі, а потім перейти під командування полковника, що прибув якраз із Лемберга.
Невдовзі з вагона й справді вийшов офіцер, за ним двоє чоловіків із руками, закладеними за спину, потім двоє конвоїрів і ще один кремезний тип у цивільному. Усі вони рушили в бік загону.
Солдати виструнчилися. Старший відмельдував полковнику про готовність до наказів.
– Як ми знатимемо, коли починати? – стишено запитав полковник у цивільного.
– Починати слід просто зараз, пане Редль, – відповів той. – Нашими полоненими з того боку цікавляться на найвищому рівні. Тож запізнень з їхнього боку не буде.
Він запалив сірника й підніс до годинника.
– Друга тридцять. Чудово… – сказав він.
– Ви робите помилку, Фішере, – озвався раптом один із бранців. – З мене вам було б більше користі тут.
– Хіба ви не хочете повернутися на батьківщину, пане Орлов? – з удаваною турботою в голосі проказав майор. – Збадьоріться. Ще трохи, й ви з паном Груммом будете під надійною опікою вашого царя-батюшки…
Граф з огидою сплюнув у темряву.
– Ну все, пора, – наказав Фішер. – Ведіть їх за шлагбаум, полковнику, і приймайте панство з того боку.
Редль дав короткі інструкції солдатам, і вони, оточивши ув’язнених, рушили до прикордонного переходу. За якусь мить з протилежного боку також з’явився військовий загін. Обмін минув швидко. Уже невдовзі Орлов і Грумм опинилися в руках росіян, а на австрійський бік зайшло двоє чоловіків і жінка. Руки їхні були вільні, а не в кайданках, як у тих, на кого їх обміняли.
Фішер підійшов до них, і якийсь час вони тихо розмовляли. Потім особисто провів їх до станції, де прибулими заопікувався начальник. Їх нагодували й видали куфери з речама. За кілька хвилин усі троє рушили до поїзда.
– Хто ці люди? – запитав Редль, коли вони з Фішером також опинилися у вагоні.
Почувся пронизливий свист локомотива, і потяг здригнувся, відтак потроху почав набирати ходу.
– Отой худий з темною бородою – отець Гапон, – сказав Фішер, – один з очільників народних протестів у Петербурзі.
– Я читав, що його вбили, – здивувався Редль.
– Справді? Як жаль…
Полковнику лишалося тільки вдати, що не зауважив іронію в голосі співрозмовника.
– А інші двоє? – запитав він. – Лисуватий чоловік і жінка?
– Подружжя Вебер. Принаймні так свідчать їхні нові німецькі паспорти.
– А насправді?
Фішер запалив нову цигарку й витримав паузу.
– А насправді, полковнику, вони коли-небудь знищать династію Романових. Недарма ж Яків Бобровський поклав на цю справу ледь не все своє багатство… Щоправда, сьогодні усіх трьох, як ви бачили, довелося рятувати з лап охранки.
– І що ж тепер? Зміните їм зовнішність?
– Чому ж? Просто перечекаємо якийсь час. За кілька років про них забудуть, і вони знову зможуть повернутися в Росію, щоб завершити все те, що почали.
Поїзд мчав уже з величезною швидкістю, ритмічно вистукуючи сталевими колесами, мовби гігантський телеграф, що передавав кудись у темний простір термінове повідомлення.
– Невдовзі Лемберг, і вам треба виходити, – промовив Фішер, – а ми вирушимо далі, через Краків і Катовіце до Берліна.
– Довгий шлях, – відповів Редль.
– Хочу, аби ви знали, полковнику, я тільки зараз вирішив, що ви не поїдете зі мною.
Читать дальше