Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Доктор зморщив чоло і на хвилину задумався.

– Здається, існувала колись така теорія, – ​промовив він невдовзі. – ​Я був студентом, коли дізнався про її існування. Начебто людське око має в собі фоточутливий білок, на якому відбивається зображення. Відповідно, коли проявити сітківку ока жертви, як це роблять фотографи з фотопластиною, то ми побачимо те, що вона бачила востаннє, тобто обличчя убивці… Це називали… дайте згадати… оптографією, здається…

– Ця теорія себе виправдала? – ​запитав комісар.

– Ні. То було чистої води шарлатанство. У 80-х роках її спростували, але доти, в 70-х, вона сприймалася цілком поважно…

Не кажучи більше ні слова, Вістович розгорнув папку й узявся вивчати документи всередині. Минув квадранс, потім цілих пів години. Фельнер устиг приготувати нову каву і навіть обійти своє «Царство мертвих», перевіряючи, чи все готово для роботи вранці. О дев’ятій в одній з лабораторій була запланована лекція для студентів та молодших викладачів, що змушувало доктора нервуватися додатково.

Раптом нічним темним коридором почувся радісний вигук Вістовича. Поспіхом замкнувши двері лабораторії, доктор поспішив назад до свого кабінету. Комісар стояв над розгорнутими документами і сяяв від щастя.

– Чи знали ви, докторе, що недовгий час у цьому Бюро існувала посада штатного оптографа? – ​запитав він.

Фельнер оторопів.

– Ви жартуєте?

– Аніскільки! Ось штатний розпис за 1873 рік! Оптограф, себто той, хто займався «читанням по очах» убитих, отримував щомісячну платню і мав для роботи окрему лабораторію!

– І як… як його звали?..

Вістович не відповів.

– У вас є при собі зброя? – ​запитав він натомість.

– Так, револьвер.

– От і чудово. Берімо ваш «Браун» і поїхали.

– Куди? – ​з болем у голосі промовив доктор.

– Побачите, коли приїдемо.

Комісар хутко одягнув плаща, капелюх і рукавиці. Фельнеру залишалося зробити те саме.

Автомобіль доктора виїхав з Пекарської на Панську, перетнув Бернардинську площу, далі Галицьку й по Коперника почав уже повільніше видряпуватись нагору до костелу Марії Маґдалини. Звідки рушив на Потоцького, де Вістович попросив зупинити за кілька десятків кроків від кам’яниці під номером 11.

– Далі ходімо пішки, – ​коротко промовив комісар.

– Послухайте, Вістовичу, я не поліціянт… – ​сказав доктор, спостерігаючи, як той перевіряє вміст набоїв у своєму браунінгу.

– Можете залишитися в машині, якщо хочете, – ​сказав комісар.

Фельнер завагався.

– Чорт із вами, – ​видихнув він врешті й також ступив на бруківку. – ​Йду також.

Коли чоловіки підійшли до входу, комісар наполегливо постукав у двері. Глухий звук прокотився темним вогким провулком і відлунив від кам’яних тинькованих стін.

– Думаю, там нікого немає, – ​з надією в голосі проказав Фельнер.

Комісар постукав удруге, а потім і втретє. Всередині нарешті почулися чиїсь кроки. Двері несподівано відчинив сам господар. Ставши на порозі з ліхтарем у руках, він підняв його до рівня обличчя й промовив:

– Що ж, я вас чекав, панове. Проходьте.

Провівши їх у вітальню, він запалив світло й сів у крісло напроти каміна, в якому ще тліло вугілля.

– А де ваш слуга? – ​поцікавився комісар.

– Мабуть, у себе. Йому не завжди вдається почути прихід гостей, попри те що спить, притулившись до стіни… Я попрошу, щоб він приготував нам чаю. Адже розмова, як мені здається, буде довгою. Чи не так?

Кронфельд смикнув за оксамитову стрічку, що висіла поруч з каміном. Очевидно, та провадила до кімнати слуги й з’єднувалась із дзвінком.

– Хтозна, – ​відповів Вістович. – ​Можливо, все з’ясуємо швидко…

Він прочинив невеликий гардероб, де висіло кілька дорогих чоловічих костюмів. Діставши темно-синю маринарку, поклав її на спинку канапи.

– Надзвичайно гарна річ, пане Кронфельде, – ​тоном знавця сказав комісар. – ​І, мабуть, вам до лиця. А ще саме таку мав на собі убивця поліціянтів.

Господар не відповів, тільки вдруге знервовано смикнув за стрічку. Слуга невдовзі вийшов. Був одягнений поспіхом, але тримався рівно й уважно глянув на присутніх.

– Алоїзе, принеси гостям чаю, – ​наказав йому Кронфельд. – ​Потім допоможеш мені зібратися. Найпевніше, ці добродії попросять мене поїхати з ними.

– Не треба чаю, – ​раптом сказав комісар. – ​Вас заарештовано…

– Це я зрозумів, чорт забирай! – ​перебив господар. – ​Але я мушу зібратися.

– Не вас, Кронфельде.

Вістович повернувся обличчям до Алоїза.