Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Ми з вами щасливці, Самковський, – ​усміхнувся Вістович. – ​Вдалося відновити справедливість у справі тридцятирічної давнини, допомогти прусській розвідці відправити в Росію золото, за яке там зроблять переворот, замкнути двох російських шпигів, один з яких на додачу ще й убивця, але маніяк, що розгулює в нас під носом і хтозна, може, навіть випиває у цій кнайпі, досі на волі.

Комісар важко зітхнув і додав слово, яке найкраще пасувало зараз його настрою:

– Курва…

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили по гальбі пива й карафку горілки. Заїдати вирішили печеною гускою, квасною капустою, гуцульською бринзою і хлібом зі шкварками. Було зрозуміло, що ці двоє залишаться тут надовго.

Вістович і Самковський справді не поспішали. Наповнивши чарки оковитою, поліціянти одним духом їх спорожнили, приклалися до пива, а потім з апетитом вгризлися зубами в запашний хліб, на якому спочивали соковиті шкварки. Після цього кожен узяв по кавалку солоної бринзи, що розсипалася в роті на сотні дрібних шматочків, провокуючи рецептори на новий ковток чудової львівської горілки.

– Чому директор так швидко закрив справу? – ​запитав Самковський, відправляючи виделкою до писка жмут капусти.

– Бо сподівався, що міністр оцінить ефективність поліції під його шефством, – ​відповів комісар, вдруге наповнюючи їхні чарки.

– Здається, фон Шпрегорф мав його в дупі, – ​хмикнув Самковський.

– Точне зауваження, пане ад’юнкте, – ​похвалив Вістович.

– Дякую, шефе! Antoni Samkowski, melduje się na rozkaz [103] Антоні Самковський, чекаю наказів ( пол. ). , – ​жартівливо відповів його підлеглий.

– Наказую випити чарку. Негайно!

– Tak jest! [104] Так точно! ( пол. ).

Шеф і підлеглий перехилили по другій, запивши оковиту пивом. Слідом за ним відправили до шлунків нову порцію хліба, шкварок, бринзи і капусти.

Після п’ятої чарки кельнер приніс їм розкішну печену птицю, яку в цілому Львові подавали тільки в «Мінотаврі». Обоє, мов за сигналом, відламали собі по гусячому стегенцю й, зачерпнувши ножем гірчицю, рівненько покрили нею золотисту шкірку, яка досі шипіла розпеченим тлущем, оскільки заледве п’ять хвилин тому страву дістали з печі. Чоловіки випили знову й вгризлися в м’ясо.

Непомітно наблизилася північ, але обоє й не думали завершувати свого бенкету.

– О дванадцятій кнайпа зачиняється, – ​промовив комісар, – ​але ще є клуб унизу. Таємний клуб, не для всіх.

– Знаю, шефе, – ​кивнув Самковський, – ​колись ми там заарештували одного збоченця.

– Скоро в Лемберзі не залишиться місць, де ми не арештовували збоченців і маніяків, Самковський, – ​підводячись, сказав Вістович.

Він підійшов до кельнера й промовив йому кілька слів. Той кивнув і провів їх сходами вниз. У той час як заклад нагорі зачинявся, унизу розваги лише починалися.

М’яке червоне світло розливалося між столиками й виплескувалось на кам’яні стіни. Кельнерки в шкіряних комбінаціях походжали між клієнтами, приносячи їм випивку, солодощі, розкурюючи для них опіум і гашиш. За окрему плату вони робили це наголяса, а за достатньо грубі гроші віддавалися замовнику в поближніх ложах, зроблених у стіні й закритих від решти очей ширмами. Декотрі кельнерки мали при собі батоги, призначені для тих, кому подобалися втіхи, перемішані з болем. У ніші навпроти входу було облаштовано естраду, де серед хмари диму готувалися до виступу музиканти й співачка, одягнена в костюм Клеопатри.

– Ви тут часто буваєте, шефе? – ​запитав Самковський, що вже двічі був змушений протерти окуляри, запотілі чи то від його власних алкогольних випарів, чи то від хвилювання.

– Тільки якщо треба обмізкувати як слід яку-небудь справу, – ​відповів комісар.

– Отже, часто, – ​з усміхом підсумував ад’юнкт, і тієї ж миті спокуслива кельнерка спіймала його за краватку й підтягнула до себе. За кілька секунд молодий поліціянт був змушений протирати свої окуляри втретє.

Вістович невдовзі втратив його з виду й сів за столик, спершись спиною на стіну. Дістав з кишені портсигар і витягнув звідти останню цигарку. Закурив, дослухаючись до перших звуків музики. Невдовзі сталося те, чого він чекав: на його колінах вмостилася гарненька чорнявка й, поклавши руки йому на плечі, звабливо вигнулась.

– Роздягнутися? – ​прошепотіла вона йому на вухо.

Комісар кивнув. Тоді вона зісковзнула з його колін і граційно стягнула з себе шкіряну комбінацію. Вістович окинув поглядом її тіло. Жінка мала прегарне тіло: широкі стегна, плаский живіт і великі важкі груди. Він дістав гаманця, витягнув звідти кілька купюр і простягнув їй.