Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

Доктор Корольов люб'язно кивнув і пояснив своїй супутниці:

— Це вони про тебе, зіронько моя.

Медсестра образливо закопилила яскраві губи і поцікавилася:

— Сашуню, а лягавим хвоста підрізають?

— Ні, кохана, виключно стерилізують, і то без наркозу. Аби зліші були.

Ми посилено вдавали, що смакуємо букет коктейлю «Дядя Жора», бо навчив киян цьому диву знаменитий актор Георгій Мілляр. Кілька років тому його запросили на студію Довженка зіграти чергову бабу Ягу, — от звідки ця суміш пішла в життя.

Попри репліки Корольова, а може і завдяки ним, самопочуття стрімко реанімувалося. Аж тут з алейки вилетіла карета «швидкої допомоги» і різко загальмувала. З неї вискочив молодий худорлявий лікар в окулярах із тонюсінькою оправою, дуже схожий на актора Василя Ліванова. Це був ще один шибайголова з господарства мами Наталки — Сергій Вольський.

— Сашко, — загорлав він, — у Новобіличах електричка з рейок злетіла. Мама всіх туди кидає. Ти у формі?

— Зараз буду! Зроби швиденько десять крапель нашатирю на склянку води, а для дами — п'ять, бо у неї сьогодні вихідний.

— Сашуню, я тобі дам вихідний! їду з вами, бо ти знову кудись вляпаєшся.

— Умовила, кохана. Гей, люди, отим от клаповухим — дві пляшки коньяку від нашого столу. Хай замість нас розслабляються.

Машина з червоним хрестом зникла, як і з'явилася, — з виттям сирени і на максимальній швидкості. Колега замріяно подивився їй услід.

— Сирота, а може — ну їх? Моїх злодіїв, твоїх трахальників, — наймемося санітарами на «швидку», люди хоч спасибі скажуть. І кепкувати ніхто не буде.

— Стосовно кепкувати, ти маєш рацію. От я про «швидку допомогу» жодного анекдоту не чув, а про міліцію — скільки завгодно. Але нічого у нас не вийде. Вища освіта заважає на санітара піти.

Ми знову засумували, тому мусили випити пляшку з офірованих, і нас потягло поговорити про роботу. Потягло не мене, а колегу, я лише розвинув тему:

— От чого б, Сирота, нашим вождям та не вигадати собі власну міліцію?

— А що, хіба нема? Ательє у них є, перукарні є, магазини-розподількики, санаторії, лікарні, автобази, бодай би вони горіли ясним вогнем, усі ці автобази.

— А міліції нема, Олексо, тільки охорона своя. Уявляєш, як би добре було? Вона для них злодіїв ловить, а нам, грішним, залишиться захищати тьотю Мотю, дядю Васю-алкоголіка і весь трудящий клас.

— Не буде у них відомчої міліції, вони вже на медицині своїй обпеклись.

— Як? Он Феофанія: там і ліки, і телевізор у кожній палаті, і палата не на десять чоловік, а ти кажеш — обпеклись.

— А ти почитай уважно медичні висновки щодо причин смерті чергового члена політбюро, так у тебе волосся дибки стане: «Матінко, до чого ж людину довели! У нього ж хвороб — .на півколгоспу вистачить».

— Ніколи не думав.

— А ти думай частіше. Від цього, кажуть, кров швидше бігає. Корисно для здоров'я.

— А чого ж кажуть: Феофанія, Феофанія?

— Дурні кажуть. От послухай: отого лікаря, який по Корольова приїжджав, помітив? Сергій Вольський його звуть. От він колись чергував у Жовтневому палаці на партійному з'їзді. Двадцять разів попередили: як щось трапиться, бригаду викликати тільки з ЦЛК. Як наврочили — у депутата в залі інфаркт. Вольський до дверей, а йому чекісти на порозі: «Стоп! У вас допуск тільки у фойє. Кажете, людині погано? Зачекайте, зараз вам її виведуть». Не вивели, а винесли, бо делегат уже непритомний. Дзвонять до «спецшвидкої» — в рейку, десь бігає! Чекають, чекають, чекають… Все ще нема. Вольський дзвонить на Леніна, викликає свою інфарктну бригаду. Та рівно за дві хвилини вже біля входу. Її, як ти здогадався, теж затримують — немає допуску. Вольський гавкнув на конторських так, що вони того партійця бігом на руках понесли. Завантажили, крапельницю поставили, уколи зробили і все решту — та й у Феофанію. Що характерно — привезли живого. Біля воріт перепиняє охорона: вам сюди не положено. Зараз під'їде наша машина. Розумієш, колего, під'їде! До входу всього нічого, але цим роз'їденим блатним ліньки ноги бити. Ну, доки водія знайшли, доки всіх зібрали, доки під'їхали, перевантажили, довезли… а, ледь не забув — крапельницю висмикнули! Теж не положено, бо у них все своє має бути. Депутат, правда, помер, зате ніхто не відповідав за порушення правил.

Мій колега ладен був розрюмсатися. І це мене насторожило. Але він, майже не розхлюпавши, наповнив наші гранчаки і урочисто виголосив:

— Сирота, пропоную випити за упокій їхніх душ… щоби вони частіше до Феофанії не доїжджали.