Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

— Так це ж добре, товаришу підполковник!

— Кому весілля, а курці — смерть, Сирота. Ти ще не знаєш, що це таке — бути нікому не потрібним.

Від автора: Старий дожив до того часу, коли життя спростувало його песимістичні передбачення. Десь із середини восьмидесятих відновилися забуті злодійські ремесла, потім з'явилися нові: рекет, вбивства на замовлення, організована проституція, захоплення заручників задля викупу, викрадення дітей. На автотрасах наводили жах до зубів озброєні банди нападників з колишніх спортсменів і… міліціонерів.

Але не думаю, що Старий від усього цього почувався щасливим.

Олекса Сирота:

Справа Кіціуса нарешті вийшла на фінішну пряму. Начальник «злодійської» бригади вже увечері приніс мені адресу тієї автобази, на яку розподілили зі складу мішок.

Ще не читаючи, я зрадів:

— Ні, все ж таки радянська планова економіка має свої переваги! Побігали б ми за таким мішечком у Чікагщині, Детройтщині чи на Вінніпегщині.

— Не розганяйся, Сирота. Спочатку подивися, що це за автобаза.

Я подивився:

— Так! Воістину сказано: не кажи гоп, навіть якщо ти перескочив. Спершу подивись, у що ти вскочив.

— Ти ще просив адреси, по яких насправді працював Кіціус. Тримай. Ти був правий, він справді брав по кілька квартир в одному будинку.

— Згадала баба, як дівкою була. Ти скільки років у бригаді? Десять? І п'ять начальником? Ну й довго ж до тебе доходило. Це ж і є Кіціусів почерк.

— Я не про це, Сирота. Якщо Кіціус востаннє взяв лише одну квартиру в будинку, то його там же, за другим разом і прилапали на гарячому! Подивись у кінець списку. Здається, тобі знову не пощастило, як із тією автобазою.

Колега поклав переді мною листочок із такою обережністю, наче це була телеграма про передчасну смерть когось із близьких, а може, й про мою власну. Я глянув на останній рядочок… Колега був підкреслено люб'язний…

— Сирота, може ще щось треба? То ти кажи.

— Спасибі, сам впораюся. Мило у мене є, он на шафі лежить. Мотузку на складі випишу. Хоча ноги у мене дрижать, але на табуретку якось видерусь без сторонньої допомоги. Мою кобуру віддасте практикантові, хай бавиться. Борги візьмете з замполіта. На похороні гратимете виключно «собачий вальс» в обробці для духового оркестру. Хай народ знає, що ховають лягавого.

— Що, справді так кепсько?

— Чому ж? Буває і гірше. Наприклад, якщо з'ясується, що цей злодій заліз до квартири Ве-Ве.

— Тоді б не його вбили, а всій нашій бригаді капець був би. Знаєш що, Сирота? Пішли вип'ємо. Я ж тобі пляшку винен… а там далі якось легше стане. Я з цим будинком теж одного разу вляпався. Дзвонять увечері: терміново приїздіть, зникли фамільні коштовності. Унікальні, старовинні! Ми кулею туди, а там внизу біля парадного вже стоїть товариш. Морда знайома — у президіях сидить. Хоч і не в центрі, але в першому ряду. І наказує товаришам міліціонерам повертати голоблі, бо це, мовляв, діти бавляться. Я, каже, вже вашому генералу подзвонив і все пояснив. Бо які у нас фамільні коштовності? Я сам із села, від батьків нічого, окрім гною, не успадкував. Ми під козирок — і назад, на Богдана. А там уже перед головним входом Генерал стоїть з отакенною клізмою… чого, кретини, розігналися? До мене спочатку треба було зайти по консультацію. Сказано вам — діти бавилися! Аякже, діти! Я ж добре пам'ятаю, що голос був — дорослої жінки.

— А плівку з чергової частини прослухали?

— Той запис, як ти здогадуєшся, Сирота, один телепень якось цілком випадково стер ще до нашого повернення. Ну то що?

— Спасибі за співчуття, пропозиція приймається. Врешті-решт, чого це я собі ціну набиваю?

А може, мішка взяв не той водій, що «Чайку» водить, а той, що на «москвичику» типу пиріжковоз до буфету на Орджонікідзе свіжі пончики притарабанює. А я на себе страху наганяю — чекістський гараж, чекістський гараж… ходімо, доки ти не передумав.

Затишна літня кав'яренька — одна з небагатьох у центрі міста — стояла, як це не дивно, навпроти ЦК ЛКСМУ на місці знесеного ще до війни Михайлівського собору. За одним із двох столиків розважався доктор Корольов у компанії дуже красивої дівчини. Не інакше — операційна медсестра. Я знав, що цей Казанова зі «швидкої» шаленіє саме від операційних медсестер. Було в них щось таке — дивовижне і звабливе — саме для Корольова.

Колега дістав з портфеля коньяк, а я замовив хороший портвейн. Змішали обидва напої у пропорції п'ятдесят на п'ятдесят і, вимовивши: «падати з коня — так з хорошого», почали поліпшувати самопочуття.