Єжи Данієль - Боротьба триває

Поки міліціонер добіг до місця події, всі машини вже зупинилися, а водій ваговоза вискакував зі своєї кабіни, їх оточила схильна до сенсації юрба.

— Я лікар! — хтось енергійно проштовхнувся крізь натовп. Потім схилився над потерпілим, звірив пульс, обережно підняв йому голову…

— Але ж він вискочив, сам вискочив… На червоне світло, сам поліз… — Водій з блідим обличчям повторював ці слова так, ніби не досить було самих фактів, які засвідчували його очевидну невинність. Кілька випадкових свідків були готові це потвердити. Зрештою й міліціонер, що очікував на викликані ним спецмашину та машину «швидкої допомоги», не вагався: без сумніву, винен був пішохід.

У юрбі вже гаряче обговорювали подію. Самогубство чи нещасний випадок? А може, був п'яний? Чи хворий?

— Ну як, пане доктор? — запитав міліціонер.

Лікар спохмурнів.

— Справа, власне безнадійна. Якщо навіть немає інших пошкоджень, вистачить тріщини черепа, щоб потерпілий розпрощався з цим світом… Має, мабуть, пошкоджений хребет, ось тут, — він нахилився і показав пальцем. — Фатальний випадок.

Машина «швидкої допомоги» над'їхала через п'ять хвилин, одночасно з спецмашиною. У лікарні по вулиці Йотейка потерпілого відразу перенесли в операційну. Медична сестра записала у реєстраційній книзі: Генріх Гірше, 57 років, працівник бюро подорожей «Глобус»…

Вольфганг Арндт повернувся до готелю за кілька хвилин до п'ятнадцятої. Прогулянка до Волі Желязової видалася вдалою. Сприяли цьому не лише погода і передбачливий, як завжди, гід. Не менш приємними були і враження від екскурсії, відвідини маєтку, де народився Шопен. Арндт попрощався зі своїм провідником надзвичайно сердечно.

— Ах, дорогий пане Малиновський, маю бути вам вельми вдячний. Дякую за все, а найбільше ж за те, що виконали моє прохання. Це надзвичайно люб'язно з вашого боку. Ще раз дякую і до завтра! — рішучою ходою попрямував до адміністраторської. — Чи пан Бургер вже у себе?

Дівчина з підмальованими віями прихильно глянула на чужоземця.

— Зараз подивлюся. Так, пан Бургер у номері.

— А чи нема для мене якоїсь кореспонденції? Жду її не діждуся.

— Хвилиночку… — вона заглянула у шафку, прикріплену до столу. — Ваше прізвище?

— Вольфганг Арндт!

— О, є… Якийсь пакунок. — Вийняла і поклала його біля віконця. — І який дивний запах, як у лісі…

— Бо це, власне, з лісу, моя люба. — Задоволений, взяв пакунок і піднявся на поверх.

— Я тільки на хвилинку…

Через прочинені двері магістр Тржасковський не міг бачити суміжної кімнати, в якій панна Гражинка захлиналася від сміху, спостерігаючи за дивною поведінкою заступника. Цільманек мав бути добре збентежений, коли так тупцював, стоячи на місці. «Ніби нетерпеливиться перед туалетом», — подумала дівчина, низько опускаючи голову.

— Будь ласка, будь ласка, пане Альбін… — Керуючий уже трохи заспокоївся після телефонної звістки про нещасний випадок з Гірше.

Цільманек увійшов до кабінету майже навшпиньках, схиливши в поклоні голову, з улесливою посмішкою, наче приклеєною до губів.

— Я, власне, тобто… тобто я хотів сказати, певніше, запропонувати, саме запропонувати…

— Ну, говоріть же, не затинайтесь! — Тржасковський був у невеселому настрої. — Кінь на чотирьох ногах, і той спотикається… Такий прикрий випадок з тим Генрічком… — мимоволі згадав сумну історію. — Може, й вас непокоїть якась проблема? Якщо так, то, будь ласка, скажіть, зарадимо, чим зможемо. Будьте відвертим.

— Власне… власне… — Цільманек набирався духу, — маю до вас прохання. Воно не так прохання, як пропозиція. Саме виїжджає наступна група туристів до Австрії…

— Знаю, пам'ятаю… — Тржасковський ще не знав, з якою пропозицією хоче звернутись до нього заступник. Цільманек висловив її досить загально, з очевидними недомовками. Виявилося, зрештою, спеціальний керівник, який мав везти туристів, раптом захворів: запалення апендикса. Це вибивало його з колії принаймні на два тижні. Пан Альбік довідався про цю несподіванку буквально п'ятнадцять хвилин тому. Треба було діяти негайно і знайти керівникові заміну.

— В чому ж проблема? — здивувався Тржасковський. — Адже маємо кілька резервних керівників. Зателефонуйте одному з них і скажіть, що за два дні він має вилетіти з групою туристів до Австрії. Це цікава подорож. Щоправда, семиденна, але Відень, Відень, мій любий…

— Власне, — Цільманек був увесь втіленням розпачу. — Отож маю таку пропозицію. Чи не міг би я, пане магістр, поїхати з цією групою?