Зоряна Лешко - Знайди мене

Усі два останні класи в школі Іван шкодував про своє рішення щодня. І щодня змушував себе розплачуватися за це. Два місяці минуло, наче в тумані. Іван, як і обіцяв, учився до отупіння, забивав у голову ненависну хімію, зубрив англійську й розумів, що казиться. Від постійного сидіння за підручниками нило все тіло, він злився через найменші дрібниці, став замкнутим та агресивним.

Одного дня юнак не витримав, ухопив плеєр і пішов побігати. Треба було випустити пару, провітрити голову й заспокоїтись. Він уже не міг витримувати маминого налякано-настороженого погляду і надмірної татової уваги. Здавалося, кожен з них чекає, хто не витримає першим, і це злило ще більше, бо Іван розумів: вони бояться, що він таки не витримає, передумає. Батьки справді бояться, що так і станеться. Вони не можуть бачити його таким , але першого кроку не зроблять. А він проситись, пояснювати й виправдовуватись не буде. На зло.

Перше коло далось важко. Іван не тільки перестав грати у футбол, зосередившись на навчанні, він навіть відмовився від ранкових пробіжок – як кара за необдумане рішення, – і тепер тіло мстило. Дихання збивалось, серце калатало, як скажене, і під колінами звідкись узялося неприємне тремтіння. А тоді тіло згадало, як це – ловити кайф від швидкості, навантаження, відчувати кожен м’яз, летіти над землею аж до повної, але такої приємної втоми.

Іван вернувся додому, наче п’яний, повний енергії й бажання звернути гори, показати всім, що зможе. І був певен, що зможе – на зло всім, хто сумнівається й не вірить, на зло собі. Якщо вже він зрадив мрію, то зробить усе, щоб це була повноцінна заміна.

Ранкові пробіжки знову стали щоденними, навчання вже так не пригнічувало, Іван навіть знаходив час, щоб приходити в лікарню до тата. Він спостерігав, слухав пояснення та поради, запам’ятовував терміни і щиро цікавився татовою роботою. Єдине, що ніяк не хотіло сприйматися, – вигляд відкритих ран. Щоразу до горла підкочувався тугий нудотний клубок, і він не вірив, що й до цього можна звикнути.

Іван блискуче склав іспити й так само блискуче вступив у Львівський національний медичний університет. Юнак тріумфував. Оглядаючись назад, він розумів: зробив це сам, власними силами. Хай зціпивши зуби, змушуючи себе, на зло всім і собі, але зробив це і вступив із найвищим балом у групі.

Відчуття перемоги було таким п’янким, що Іван навіть не образився, коли один із професорів ніби ненароком мовив:

– Тато добре підготував.

Так, тато допомагав йому, але це він сам хотів учитись, змусив себе – і зміг. Іван упивався власними здобутками і передусім – перемогою над собою. А тоді почався жах. Якщо раніше Іван думав, що важко було в школі, то тепер розумів: школа – то навіть не розминка. Він майже завалив модуль з медичної хімії й заледве витягнув історію медицини.

Іван змусив себе відсунути вбік латину, яку знав краще за Інну, і зосередитись на важливіших предметах. Зубріння, повторювання аж до розуміння суті – і знову спочатку. Він завжди не любив хімію, а тепер просто зненавидів її, тому вчив, аж поки переставав узагалі сприймати інформацію.

Хлопець міг би попросити Інну допомогти й заодно використати ситуацію, щоб розтопити її серце, однак давати їй аж таку перевагу не хотів. Це мала бути відносно чесна перемога, але дівчина не сприймала його всерйоз. Вона, як і більшість одногрупників, думала, що Іван вступив по блату, і нічого не могло переконати їх у протилежному.

Іванове фанатичне зубріння спочатку викликало роздратоване здивування, потім байдужість. Байдуже, що ранкові пробіжки й кілька годин на тиждень у тренажерному залі зробили його досить статурним та підтягнутим; байдуже, що глибокі карі очі могли пропекти наскрізь; байдуже, що дівчата з інших груп відверто фліртували з ним, – для своїх Іван був блатюком та заучкою, і крапка. Але хоч як юнак старався, Інна була кращою практично в усьому й навіть посміла втикнути йому цим. Іван прийняв виклик. Аж три місяці всі в групі стежили за їхнім часом зовсім не тихим і цензурним протиборством.

Те, що почалось як прагнення підкорити Інну, з часом переросло в пристрасне бажання мати її, зробити покірною, своєю. Хай їй легше дається навчання, але лідером мав бути він… А знову веде вона.

Зараз Іванові здавалося, що все це підлаштувала Інна. Новий рік на дачі, компанія із семи людей: дві пари й вона – одна на двох. Випивка, дурна суперечка з Василем, стриптиз за Інну – і от вона обирає переможця.