Зоряна Лешко - Знайди мене

Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить – але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість… Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти… Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко…

Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати – і прокинутись, коли вже все буде добре.

Медсестра обережно приклеїла пластир і усміхнулась.

– Ходімо, там уже твій тато зачекався.

А тато стояв блідий, із міцно стиснутими губами й опущеними плечима. Він не мав такого поганого вигляду навіть тоді, коли казав, що закривають завод.

У Марічки все скрутилося всередині, хотілося підбігти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на місці, голос зник і бракувало повітря. Це через неї тато такий.

Він усміхнувся, простягнув руку:

– Усе буде добре. Ходімо додому.

Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лікар відводить погляд, а Іван… усміхається. Йому весело!

І вперше за весь час Марічка розізлилась. На друзів, через яких усе це сталось і які тепер навіть не заходять; на маму, яка ні разу не пошкодувала; на лікаря й тата, які дурять своїм «усе буде добре» , і найбільше – на Івана. Він навмисне прийшов сьогодні, навіть ближче підійшов, коли знімали пов’язку, щоб краще бачити, а тепер сміється з неї…

Марічка йшла коридором, ледве стримуючи сльози злості, і не опускала голови. Вона дивилася на людей у лікарняних коридорах, як загнане в кут вовченя, – безпорадна, але готова вкусити, щойно хтось наблизиться.

Тато привіз Марічку додому й почав збиратися на роботу. Мами не було, хоча Марічка точно знала, що в неї вихідний. Їй чомусь стало страшно залишитись удома самій, і вона пішла до кімнати батьків.

– Та-а-ат, а ти мусиш їхати тепер?

Він зупинився, поклав на ліжко купу одягу, з якою, здається, не знав, що робити, і спробував усміхнутись. Збоку на підлозі стояла сумка, з пакета біля неї виглядало взуття, і Марічку паралізувало від думки, що він збирається кинути її.

Тато, напевно, побачив її переляк, бо швидко підійшов і присів біля Марічки так, щоб їхні обличчя були якраз одне навпроти одного.

– Сонечко, я їду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собі раду, правда?

Марічка дивилась на тата і наче вперше бачила. Вона помітила, як він змінився за ці два роки: біля очей, губ і між бровами залягли глибокі зморшки, обличчя схудло, щоки запали, з’явились великі темні кола під очима, волосся вже не було таким густим, як вона пам’ятала, і в ньому проглядалося багато сивини. Її тато – завжди усміхнений, молодий, такий гарний – здавався чужим і старим. І вона розридалася – голосно й надривно. Схлипи з болем виривались із горла й забивали дух.

Коли Марічці нарешті стало трохи легше, вона зрозуміла, що тато обіймає її, гладить по голові й шепоче щось заспокійливе, але його голос тремтить так, наче він сам зараз розплачеться.

– Тату, а ти точно приїдеш у суботу?

– Так, обов’язково, – тато відсторонився, і Марічка побачила, що в нього почервоніли очі і тремтять губи. – У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маєш обіцяти мені не опускати носа, добре?

Марічка лише голосно шморгнула й кивнула.

– От і розумничка. А в суботу я привезу тобі… чого ти хочеш?

– Морозиво…

Тато розсміявся й погладив її по голові, заправляючи неслухняні пасма за вуха.

– Домовились.

У коридорі стояла мама, і Марічка зраділа: от зараз вона всміхнеться, скаже щось і поцілує тата в щоку на прощання, як колись, перед відрядженням.

Батьки ж зробили вигляд, що не помітили одне одного. Просто розминулись у коридорі, намагаючись навіть не торкатися. Тато зачинив за собою двері, а мама мовчки пішла до кухні. Марічка стояла й нічого не розуміла, у вухах гуділа кров, хотілося кричати і плакати від паніки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати.

Зранку – мама якраз закінчила обробляти рану і заклеїла її новим пластирем – по Марічку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицію перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, і Марічці стало соромно.