Зоряна Лешко - Знайди мене

У другому класі з’явилося те, що, здається, примирило та об’єднало батьків: Марічка стала солісткою шкільного хору. Її переставили з краю в центр і навіть дали вивчити кілька пісень, які вона буде співати сама. Сама!

Два роки Марічка була майже щасливою. На сцені – хай маленькій, шкільній – вона жила іншим життям, почувалася легкою та невагомою. Вона дивилась у зал, на вчителів, учнів, а бачила себе майбутню – знамениту, яскраву й дуже багату. Марічці було байдуже до всього іншого. До того, що дівчата в класі остаточно поділилися на групки відповідно до багатості , а її та ще двох дівчат приписали до найгіршої; і до того, що хлопці, спостерігаючи за ними, часто дозволяли собі обра`зи та неприємні жарти; і до того, що на ту ж оцінку, що й іншим, їй доводилося знати набагато більше.

У Марічки з’явилась мета – стати як Іра Білик. Дівчинка знала напам’ять усі її пісні, дивилась усі виступи, відеокліпи й записи концертів по телевізору, намагалася наслідувати рухи, манери, вимову, сміх. Вона часто розглядала себе в дзеркалі й тішилася своїм обличчям: великі сіро-зелені очі, густі вії, маленький носик і губки бантиком.

Марічка не думала про те, що з часом може змінитись, зараз вона була гарною й мала голос, який хвалили всі вчителі, особливо – керівник хору… А тепер у неї поріз на чолі. Зашита розпухла рана, від якої болить пів обличчя. А що буде, коли вона загоїться? А якщо не загоїться? Якщо залишиться величезний рубець, як у дядька із сусіднього будинку, якого до гикавки бояться всі її друзі й навіть старші намагаються з ним не сваритись? Як вона буде ходити до школи?

Погане передчуття змінилося страхом, панікою, і Марічка побігла на кухню до батьків. Їй треба почути, що все мине, що все буде добре. Їй треба, щоб мама обняла, заспокоїла, щоб тато усміхнувся і знов назвав своїм Чудесним Соловейком. Їй треба позбутися страху…

Батьки не сварилися, мама не плакала, не кричала – вона стояла, витягнута, як струна, зі стиснутими кулаками, і дивилася на тата майже з ненавистю.

– Ма-а-ам…

– Тобі було сказано сидіти в кімнаті!

Марічка відступила і схлипнула. Чому мама така зла на неї? Через поріз? Але ж то не її вина, вона не хотіла такого собі.

– Ти щось хотіла?

Тато намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?

– Я… хотіла… воно зійде?

Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись – легко, підбадьорливо, по-змовницьки, – і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.

– Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.

Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.

Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй… Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра… Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.

Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе…»

Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:

– Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.

А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, – опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.

Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.

Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки… блиск, як на футболі… Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану… щоб… хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..