Зоряна Лешко - Знайди мене

Іван не знав, що думати, як реагувати. Усе наче логічно пояснено, але все одно…

– Але це все одно неправильно.

– Іване, невже ти настільки відірваний від реальності? Зараз платять за все, навіть за безкоштовне навчання. І за твій вступ…

– Що?! Тобто у виш я буду вступати за гроші?

Хлопець зірвався з крісла і з недовірою дивився на батьків. Він відмовився від мрії – заради чого? Щоб йому тицяли, що він усе робить заради грошей і вирішує грошима? Хоча ще не пізно все відіграти назад. Він поки в школі, а за два роки знов може змінити плани на майбутнє.

Іван подивився на маму й раптом усвідомив, що вона не просто розуміє – вона відчуває його й боїться, що зараз син озвучить цю думку. Жінка все життя мріяла, що син буде лікарем, і розчарувати її після того, як він погодився… Мама не вибачить йому, а тато… Тато подумає, що він злякався і знайшов дурний привід передумати.

– Якби я вступав в Інститут фізкультури, ви б теж платили?

Іван побачив, що мама злякалась запитання, і швидко перевів погляд на тата. Він лише на мить стиснув губи й відповів:

– Ні. З твоїми даними й результатами тебе б зарахували без питань.

– Добре. Тоді в медичний я теж вступатиму сам.

– Іване!..

Мама сплеснула руками, і Іван відчув болючий укол: вона не вірить, що син зможе. Хоче, але не вірить.

– Сам! Це моя умова. Ці два року я буду вчитися так, як ви завжди хотіли. Я визубрю біологію й хімію, буду читати книжки з медицини, які є в нас удома, ходитиму до тата на роботу так часто, як зможу. Я обіцяю: буду викладатися повністю, і якщо не вступлю – значить, то не моє. А якщо вступлю, але потім дізнаюсь, що ви заплатили або просили за мене, – кину.

– Іване…

– Мам, я серйозно.

– Іване, – тато підійшов і поклав йому руку на плече, – у тобі говорить юнацький максималізм…

Іван стенув плечима і відступив на крок:

– Ви не вірите, що я зможу?

Мама стояла, притиснувши руки до грудей, і син уперше бачив її такою розгубленою, а тато несподівано всміхнувся:

– Здається, сину, я зовсім тебе не знаю.

Марічка ніяк не могла згадати, хто це зробив. Їх п’ятеро бавилось у хованки, а вона мала жмурити. Хтось підбіг ззаду і штовхнув її так сильно, що дівчинка пробігла кілька кроків і вдарилась у двері. А потім усе сталось, наче у сповільненому кіно: скляний квадратик із віконця у дверях – він не розбився, просто виповз із рамки – почав повільно падати на неї. Здавалось, іще секунда – і він гострим кінцем встромиться їй в обличчя, але в останню мить дівчинка опустила голову й спробувала відступити.

Спочатку Марічка не відчула нічого. Болю як такого не було, тільки враження, що щось розтягує її шкіру й дуже сильно пече, а тоді стало тепло, майже гаряче, з’явилось ниюче, тягуче відчуття.

Марічка торкнула пальцями брову й не відразу зрозуміла, що відбувається. Кров раптом потекла швидким темним струмочком – з пальців на долоню, вниз рукою – і почала скапувати з ліктя на підлогу, утворюючи темну калюжку. І тоді Марічка закричала. Вона не плакала – просто кричала і кликала маму, адже хтось повинен заспокоїти її, сказати, що все добре, що це не страшно і все зараз минеться.

Мама, побачивши її, спершу сама злякалась, а тоді побігла по аптечку. Жінка пробувала промити рану, якось зупинити кров, а та все текла й текла.

Марічку почало нудити і від вигляду крові, і від солонувато-іржавого запаху, і від страху. Вона ще не зовсім розуміла, чого боїться, але це відчуття вже заповзло глибоко всередину, народжуючи паніку.

Мама наготувала шматок марлі, щоб замінити попередній, уже наскрізь просякнутий кров’ю, і коли подивилась на її чоло, на мить завмерла, а тоді заголосила:

– Що ти із собою зробила? Як ти тепер будеш жити?

І страх всередині Марічки вибухнув, охопив усе тіло, заморожуючи його. Чому мама кричить і нею майже трясе? Чому звинувачує її в чомусь? Те, що з нею сталось, насправді таке страшне?

– То не я…

– А хто? Хто то зробив?

– Я не знаю. Мене хтось пхнув…

– То всьо ті твої коліжанки! Та дич! Скільки я тобі казала не водитися з ними! І шо тепер буде?

– Перестань репенити!

Мама замовкла і злякано озирнулась. У дверях стояв тато й ледве стримував злість. Марічка мимоволі зіщулилась: тепер буде справді страшно.

– Що сталося?

Тато важким кроком увійшов у кімнату і втупився в калюжку крові коло Марічки. А тоді перевів погляд на неї, рукою вхопив за підборіддя й повернув до себе. Марічка побачила, як він зблід.