Зоряна Лешко - Знайди мене

Марічка витерла очі й змусила себе подивитись на тата. Він каже правду чи знову бреше? Як усе може бути добре? Навіть колись. Як усе може бути добре, якщо в неї нема нічого: ні мрій, ні впевненості, ні розуміння того, що відбувається з батьками?

– Не плач. Я тобі обіцяю: в нас усе буде добре.

І те, яким тоном тато сказав це, змусило Марічку проковтнути схлип і глянути на нього уважніше. Чоловік дивився наче крізь неї, губи стиснуті в тонку риску, темні кола під очима, сіре втомлене обличчя й зосереджена зла маска на ньому.

Марічка знову схлипнула. Він подивився на неї, усміхнувся й ураз став тим самим татом, якого вона так любила.

– Знаєш, залиш талісманчик собі. Я завтра знов поїду на тиждень, і буде тобі нагадування про мене, а мамі… мамі ми купимо щось іншим разом.

Уночі Марічка прокинулася сходити в туалет. Вона ввімкнула в коридорі світло і стерпла з переляку: в кухні лежало щось велике, ворушилось і сопіло. Крик застряг у горлі, а тоді воно ворухнулось, повернулось – і Марічка побачила тата на розкладачці.

Дівчинці здалося, що її облили холодною водою: тато ніколи не спав на розкладачці. Ніколи! Навіть після найсильніших сварок батьки спали в одному ліжку. Завжди! А тепер він тут і завтра їде. Мама вигнала його? А якщо тато образився й не повернеться більше?

Унизу живота нестерпно різонуло, і Марічка ледве встигла в туалет. Вона не пам’ятала, щоб аж так панікувала чи боялась, навіть тоді в лікарні. То був страх болю, а зараз вона втрачала свій світ: спочатку обличчя, потім голос, тепер тата.

Марічка не пам’ятала, як заснула, а коли прокинулась, у кімнаті був білий день. Вона зірвалася з ліжка й побігла на кухню. Розкладачки не було, тата теж, мама спокійно мила посуд.

– Де тато?

Мама здивовано озирнулась, здається, розгубилась, а вже за мить смикнула підборіддям і відвернулась.

– Курить на балконі.

Тато курить? Він завжди казав, що витрачати гроші на дим – то найбільша дурість людства. І тепер сам курить!

Він підійшов нечутно, поклав руку Марічці на плече й сумно всміхнувся:

– Проведеш мене?

Вона лише кивнула.

– Добре, я почекаю, поки ти вдягнешся.

Марічка стояла й дивилась услід автобусу. «Я обов’язково приїду в суботу. Тримай хвіст пістолетом – і все буде добре». Марічка знала, що добре вже не буде ніколи.

Дні тяглися нестерпно довго, зливалися в один довгий, нескінченно сірий день. Тато приїздив спочатку щотижня, потім двічі на місяць. Кожного разу він незмінно клав перед мамою купку грошей і йшов гуляти з Марічкою. А вона вже не могла довго тішитися зустрічам. Дивитись йому в очі й мовчати… про дядю Валєру.

Дівчинці не вкладалось у голові, як мама може приводити чужого дядька додому, сидіти з ним на кухні, пити чай чи каву, їсти його тортики, сміятися з його тупих жартів і навіть дозволяти виховувати її, Марічку.

Одного дня вона не витримала і, коли дяді Валєрі вкотре не сподобалось, як Марічка на нього дивиться, розвернулась до мами й майже крикнула:

– Я про все розкажу татові!

Мама лише театрально звела брови й аж надто байдуже відповіла:

– Ми з татом розлучились.

– Як?

– Дуже просто.

– Я хочу до тата.

– Співчуваю, але ти залишишся тут.

– А я хочу жити з татом!

– Ти не можеш жити з татом, бо йому нема де жити. Тема закрита.

Мама відвернулась і надпила з горнятка.

Марічка стисла кулаки і вийшла на двір. Якби вона знала, де зараз тато, – побігла б до нього. Чому він не сказав їй, чому нічого не пояснив? Він же обіцяв, що все буде добре! А нічого не добре. Усе тільки гірше з кожним днем. Мама поводиться з нею, як чужа, чіпляється за кожну дрібницю: не так зробила, не там поклала, не так подивилась, запізно прийшла, огризнулась, недовчила, запізно лягла спати… Море причіпок щодня. Хоч як Марічка старалась, усе намарно. І дядя Валєра – низький, круглий, неприємний…

Марічка зненавиділа його з першого дня, коли він прийшов із букетом лілій, тортиком, пляшкою вина й великою шоколадкою. Марічку вразило те, як змінилася мама. Вона чекала його, бо одягла свою святкову сукню, підкрутила волосся й підвела очі. Приймаючи букет, жінка опустила погляд і почервоніла. А Валерій Сергійович, як представила його мама, простягнув Марічці шоколадку й розтріпав важкою рукою їй волосся. Як дитині. Їй, яка зростом була йому до підборіддя.

З кожним наступним візитом чоловік ставав усе нахабнішим: «Дівка в хаті, а кругом пилюка», – і мама вже недобре мружиться й тикає їй у руки вологу ганчірку. «Не заметено, вікна сірі, посуд не помитий, плащ висить неправильно, взуття не так поскладане, спідниця закоротка», – Марічці почало здаватися, що всі свої причіпки мама перебрала від Валєри. Мабуть, заради його усмішки жінка готова на все, навіть несправедливо покарати власну доньку.