Зоряна Лешко - Знайди мене

– У парку… малювали лебедів…

– Лебедів… у парку… малювали… Хто тобі дозволив?

– А мені не треба вашого дозволу!

Сталося. Страх вихлюпнувся злістю, відбився від злості ще більшої, і Марійка вже знала, що він її вдарить. Вона повернулася до мами, але та навіть не ворухнулась.

Перший удар прийшовся на ноги. Обпекло вогнем, віддало у все тіло, з очей бризнули сльози. Марійка відступила, розвернулася, щоб утекти, але його рука лещатами стисла плече, аж їй кінчики пальців стерпли, і посипались удари – один за одним. Дівчина не могла вирватися, не могла захиститись, він тримав її за плече так, що весь біль помножувався стократ. Вона кричала, плакала, верещала – усе намарно. Здавалося, він отримує задоволення від биття – по ногах, сідницях, спині…

– А так тобі… гамнярка… шалава… я тобі покажу… я тебе навчу, як тато не вмів…

І раптом вона вирвалася, розвернулась до Валєри і штовхнула його руками в груди. З несподіванки він заточився й відступив на крок.

– Ах ти ж сучка…

Він знов замахнувся.

– Тільки спробуй ще раз ударити мене.

Він чомусь завмер із піднятою рукою. Марійка не впізнавала свого голосу, не впізнавала себе. Їй боліло все тіло, пекло немилосердно, нила рука, перед очима пливли червоні кола, але вона вже не боялася Валєри. Дівчиною тіпало від образи й ненависті. Він посмів згадати її тата. Образити його. Прийшов на все готове, а тепер командує.

– Ти… що собі дозволяєш?

Як добре, що недавно на відкритому уроці їм розказували про права дітей, про міжнародну конвенцію і про те, що вона діє і в Україні.

– То ти що собі дозволяєш? Хто ти такий, щоб рухати мене? Ще раз удариш, і я піду в міліцію й напишу заяву. Напишу, що ти мене б’єш, бо… бо я не хочу з тобою спати…

– Марія!

Мама зірвалася з крісла, і Марійка наче вперше побачила її. Увесь цей час мама сиділа тут, бачила все це – і дозволила! Вона – мама! – не захистила, не сказала ні слова, навіть не ворухнулась. Дозволила чужому чоловікові знущатися з власної дитини, бо він… важливіший.

На очі знову навернулися сльози: несправедливість, образа, біль та розчарування – вона не потрібна мамі. Не потрібна їй у новому житті. Мамі потрібні аліменти – гроші, купка яких помітно збільшилася за останні пів року. Тато думає, що дбає про неї, а насправді вони…

Марійка витерла очі і втупилась у маму:

– Що «Марія»?! Яке він має право бити мене? Обзивати? Я піду від вас…

– Та кому ти потрібна, така ?

Дівчина повільно повернулася до Валєри. Як же вона ненавиділа його зараз. За всі образи, приниження, побиття, за тата.

– Я потрібна татові. А вам треба його гроші. Мої гроші.

Валєра скрипнув зубами та зробив крок до Марійки.

– Тільки спробуй! Я втечу, вискочу з вікна й піду знімати побої. Закатаю істерику в міліції, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татові, і він заб’є тебе!

Валєра розвернувся і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.

– Маріє! Як ти могла?

Що? То вона ще й винна?

– Ненавиджу… Ненавиджу тебе!

Марійка спала на животі й плакала крізь сон. Вранці вона ледве підвелася з ліжка. Було боляче стояти, сидіти, ходити. Почекала, поки всі підуть на роботу, і вийшла з кімнати. Навіть сходити в туалет було боляче. А ще ж школа, гурток. Марійка розуміла, що кілька днів нікуди не ходитиме. Навіть квартирою. А наступного тижня приїде тато, і вона все йому розкаже.

Розказала не все. Бо що буде потім? Татові нікуди її забрати, а якщо він піде додому з’ясовувати, то жити буде вже зовсім нестерпно. Валєра вдає, що її не існує, мама говорить тільки тоді, коли вже інакше ніяк, зате ніхто не вказує, що робити. Кожен сам за себе.

– Щось ти сьогодні невесела.

– Я посварилася з мамою і Валє… Сергійовичем. Вони зі мною не говорять.

– Що сталося?

– Він хотів мене вдарити.

– Що? – Тато зірвався на ноги, ледве не перекинувши столика. – Та я йому…

– Не треба. Ти ж не можеш забрати мене. Просто… ти б не міг відкрити мені рахунок? І не давати мамі так багато.

Тато дивився на неї довго, вивчаюче й опустив голову.

– Не думав, що все аж так… Я сам винен. Треба було завезти тебе до бабці. Ходімо в банк, поки відчинено. Усе ще буде добре, ти мені віриш?

Марійка кивнула. Звичайно, усе буде добре. Колись.

Здається, після того, як тато пішов, залишивши гроші, Валєра вдарив маму. Марійці було байдуже. Вона сиділа в кімнаті й розглядала відблиски лампи на новенькій банківській карточці.