Карін Слотер - Лють

У жінки в руках був степлер, яким вона хотіла прикріпити виготовлену вдома табличку з написом «Продається власником» до дерев’яного кілка.

— Отак, — задоволено сказала вона. — Має бути нормально. — Вона повернулася обличчям до Вілла. — Через день сюди хтось приїде, щоб вивезти речі.

— Ага.

Жінка взула туфлю й закинула степлер у машину.

— Чекайте, — гукнув її Вілл.

Вона вже сіла в машину, опустила скло і завела двигун.

— Що таке?

— Собака, — сказав він, піднімаючи Бетті (якщо її справді так звали). — Що мені з ним робити?

— А я знаю? — відповіла жінка і знову скривилася на вигляд собаки. — Мати терпіти не могла цього малого пацюка.

— Вона просила мене її розчісувати, — сказав Вілл, так, наче це могло змінити її спогади.

— Мабуть, ви неправильно зрозуміли і вона просила її роздерти.

— Але…

— Та ради Бога, завезіть її в собачий притулок! — заверещала жінка.

Вона озирнулася через плече і різко здала назад, мало не збивши джоґера, що саме пробігав по тротуару. Обидва чоловіки спостерігали, як машина виїхала на проїжджу частину, зачепивши Віллів бак для сміття.

Бігун усміхнувся Віллу і спитав:

— Важкий день?

— Ага. — Віллу варто б бути чемнішим, але його дещо турбувало.

Він подивився на Бетті. Вона притулила голову йому до грудей, наполовину заплющила оченята-намистинки, вивалила язик набік і дивилася на нього з обожнюванням. Якби вона була кицькою, то вже б хурчала.

— От блін, — пробурмотів він і пішов до свого будинку.

Він згадав, що сказала йому жінка, її пронизливий вереск досі відлунював йому у вухах. Та натомість поставив Бетті на підлогу, і вона звично подріботіла до канапи та вмостилася на улюбленій подушці.

Важко зітхнувши, Вілл зачинив вхідні двері. Чоловік, який виріс у сиротинці, не міг завезти собаку в притулок.

Навіть якщо то була чихуахуа.

Будучи письменником, я мала безцінну нагоду подорожувати й відвідувати найпрекрасніші у світі місця. Але немає такого міста, яке я б любила більше за свою рідну Атланту. Я завжди вважала, що письменники — свого роду професійні дурисвіти, а хороші ошуканці, як на мене, вміють поєднувати факти й фікцію, щоб їхня історія прозвучала як правда. У цьому романі я намагалася відтворити дух мого міста — тих районів, які я люблю, тих, якими я не хотіла б ходити після настання темряви, і всіх, які між ними. А ще я дуже вільно повелася з географією вулиць, будівель і районів, тож якщо ви збираєтеся відвідати наше місто, раджу придбати карту.

У будівлі Східного муніципалітету колись розташовувався універмаг «Сірз». Там працюють декілька міських служб, але так, як я описала, її не використовують. На час написання цього роману район Домівки Ґрейді вирішили знести. Як і в більшості великих міст, ми повільно, але впевнено знищуємо все субсидоване житло для малозабезпечених. Схема «Кредити до зарплати» іноді містить від 300 до 500 відсотків. Щомісячна платня за оренду житла є поточною, як і державний штраф. Усі ціни — на автобусні квитки, одяг та інші предмети розкошів для низькооплачуваного працівника — перевірені.

На щастя, я ніколи не мала нагоди відвідати державну в’язницю «Коустел», тож більшу частину інформації про цю установу я взяла з Інтернету (www.dcor.state.ga.us). Згадані в романі в’язні-смертники були реальними особами, і їхній вік, наскільки мені відомо, вказано точно. Атланта рік за роком потрапляла в десятку міст з найвищим рівнем злочинності в Америці. За минулий рік у самій Атланті та її передмістях було скоєно понад тисячу зґвалтувань (www.ganet.org/gbi). По всій країні приблизно 44 відсотки жертв зґвалтування молодші за дванадцять років (www.ncvc.org). У Сполучених Штатах Америки щохвилини відбувається 1,3 зґвалтувань.

На Підмонт-роуд є автомийка, на якій стоїть горила, що махає рукою, але на цьому вся подібність закінчується. «Фолконз» не брали цього року участі в Суперкубку. Дактаун — таке місто справді є у штаті Теннессі. Колишнього шерифа округи Дікеб Сідні Дорсі справді засудили за замовлення вбивства свого обраного наступника, Дервіна Брауна. Мер містечка Блу-Рідж справді мав своє особисте крісло біля арени на півнячих боях. Часто цитують його висловлювання про те, що він старіє і скоро «відійде від політики й курей».

А ще… повірте мені, собакам справді не можна їсти сир.

Два роки тому я вирішила написати книжку, в якій дія відбувалася б не в окрузі Ґрент. Задум був вельми ризикований. Я розуміла, що люди вважатимуть мене або дуже розумною, або навпаки — дуже дурною. Тож найперше хочу подякувати Кейт Елтон, Кейт Місіак і Вікторії Сендерс за те, що не відправили мене на примусове лікування (поки що) і дали змогу написати цей роман.