Карін Слотер - Лють

— Я знаю.

— Ти все моє життя. Ти завжди був зі мною.

— Я досі з тобою.

Вона важко зітхнула.

— Я говорила до тебе, коли була в тому підвалі. Перед тим, як ти з’явився. — Енджі замовкла, і він зрозумів, що вона згадує те кошмарне місце. — Я пообіцяла тобі, що дам тобі спокій, якщо виберуся звідти живою.

— Я ніколи не очікував, що ти виконуватимеш свої обіцянки.

Вона знову притихла. Їх проминув ще один велосипедист. Металеве дзижчання спиць у колесах навіювало думки про поле і цвіркунів. Вілл хотів був обійняти її за плечі, та вчасно згадав про поріз. І вже збирався обійняти її за талію, коли вона повернула до нього обличчя й сказала:

— Я тобі тільки шкодитиму.

— Мені багато всього шкодить. Шоколад, наприклад. Штучний підсолоджувач. Пасивне куріння.

— Пристрасть, — сказала Енджі й притисла кулак йому до серця. — Вілле, я хочу, щоб у тебе була пристрасть. Я хочу, щоб ти знав, що таке закохатися в когось і не спати ночами, думаючи, що помреш, якщо ця людина не буде твоєю.

— Я багато ночей не спав, бо думав про тебе, — тільки й зміг сказати він.

— Переживав за мене, — виправила вона. — Я не пара черевиків, які ти можеш носити до кінця життя тільки тому, що вони зручні.

Вілл не знав, що поганого в зручності, але прикусив язика і натомість спитав:

— Ну і де я знайду іншу жінку з такими низькими стандартами, як у тебе?

— А хіба Аманда Ваґнер не вільна?

— Ой, — простогнав він. — Ти мене образила.

— Так тобі й треба, неграмотний засранцю.

Він розреготався, і Бетті неспокійно заворушилася.

— Господи, яке ж воно бридке. — Вона погладила Вілла по нозі. — Поможи встати.

Вілл узяв її за лікоть здорової руки, щоб поставити на ноги.

— Куди ти?

— Шукати роботу. — Вона показала на поламане зап’ястя, порізані руки. — За столом наступні двадцять років я сидіти не збираюся, а пістолет мені не дасть навіть місто Атланта, хоч яке воно відчайдушне. — Вона здвигнула плечима. — До того ж приємно працювати на такій роботі, куди не доведеться вдягатися як повія, хіба що дуже захочеться.

— Тобі не обов’язково працювати, — натякнув Вілл.

Вона здивовано реготнула.

— От ти дурень. Невже ти справді думаєш, що я сидітиму вдома, готуватиму й прибиратиму, поки ти ходитимеш на роботу?

— Буває й гірше.

— Сумніваюся.

— Бетті потрібна мати.

— Їй потрібен поліетиленовий пакет на голову.

— Я…

Енджі спритно встала навшпиньки й притулилася губами до його шиї. Її губи були м’які й ніжні. Він відчував тепло її віддиху, ніжний дотик кінчиків її пальців на своєму плечі.

— Я кохаю тебе, — сказала вона.

Вілл дивився, як вона йде під’їзною доріжкою, притискаючи до боку руку в рожевій шині. Вона розвернулася, помахала йому, потім сіла в машину і поїхала.

У певному сенсі Енджі пишалася шрамами, що вкривали тепер її лице і руки. Вони наче допомагали їй нарешті показати всьому світу, що вона відчувала всередині. Він не запитував у неї, що було в тому підвалі й не хотів надто пильно придивлятися до кута, під яким було завдано Майклові рани, рахувати, скільки разів вона вдарила його ножем. Вілл просто хотів обійняти її, взяти на руки, віднести нагору й оберігати якнайдовше.

І принаймні на кілька годин вона йому дозволила.

Вілл точно не знав, як довго він стояв і дивився на порожню вулицю. Гурт «Зе Босс» співав пісню «Лія», Бетті мирно хропла в нього на грудях, коли на сусідську під’їзну доріжку заїхав жовто-коричневий «Шеві Нова».

Грюкнули дверцята, і Бетті прокинулася.

Вілл пішов подвір’ям назустріч жінці, що підбором черевика забивала дерев’яний кілок у землю.

— Вам допомогти? — спитав він.

Вона аж підскочила і затулила горло рукою.

— Господи, ви мене до смерті налякали.

— Я Вілл Трент. — Він показав на свій будинок. — Ваш сусід.

Жінка подивилася на собаку і скривила губи від огиди.

— Мати наче казала, що ця потвора здохла.

— Бетті?

— Так, Бетті. Ми поселили її в будинку для старих.

Вілл мимохіть насупився.

— Вибачте, що?

— Бетті, мою матір. — Розмова дратувала жінку. Вона не хотіла тут бути й тим паче щось пояснювати Віллу. — Вона тепер живе в притулку. А цей будинок ми продаємо.

— Але ж, — обережно сказав Вілл, — я чув… — Він опустив погляд на собаку. — Іноді, вночі, вона… ваша мати… кричала на когось, кого вона називала Бетті.

— Вона кричала сама на себе, містере Трент. Невже ви ніколи не помічали, що моя мати не сповна розуму?

Він згадав ті крики серед ночі, те, як вона часом наспівувала популярні пісеньки, поливаючи штучні квіти в себе на ґанку. Але Вілла це не надто дивувало, особливо з огляду на те, що всі його сусіди трохи ексцентричні. Важко було тицяти в когось пальцем на вулиці, де шестеро хіпі жили в будинку з однією спальнею, розмальованому кольорами веселки, де перед церквою менонітів стояла покинута яскрава сосисочна на колесах і де жив практично неграмотний чоловік зростом шість футів чотири дюйми [46] ≈ 1 м 90 см. , який вигулював іграшкову собачку на рожевому повідку.