Карін Слотер - Лють

Столик грюкнув об стіну, коли вона сперлася на нього руками. Її очі палали люттю.

— Як думаєте, кого послухає прокурор, коли прийматиме рішення, чи висувати обвинувачення проти вас у перешкоджанні правосуддю, незаконне позбавлення волі й змову за фактом?

Зі слухавки долинув голос робота, який повідомляв, що зробити дзвінок вона зможе, якщо покладе слухавку і знову її зніме.

— Прокурор прийде до нас, — вів далі Джон. — І запитає у мене та Джойс, хочемо ми висунути кримінальне обвинувачення проти вас чи облишимо все, як є? — У слухавці залунали гучні сигнали «зайнято» й розляглися печероподібною кімнатою. — Я зрозумів одну річ, Лідіє. Майкл був хижаком, але ви відчиняли йому хвіртку. Ви знали, що він чудовисько, і однаково випускали його у світ.

— Ні…

— Уперед, — підохотив він її. — Набирайте номер. Дзвоніть.

Лідія люто витріщалася на нього. Її ніздрі роздималися, а очі були мокрі від безсилих сліз люті. Джон відчував, що вона гарячково все обмірковує: адвокатський розум пропрацьовує всі можливі виходи, усі варіанти. Десь у цій недоторканно чистій білій в’язниці цокав годинник. Джон вичікував і подумки лічив секунди.

— Гаразд, — нарешті погодилася вона. — Гаразд.

Джон знав, що вона має на увазі, але він хотів почути це від неї, хотів бути тим, хто змусив її це вимовити.

— Що гаразд?

Рука Лідії так тремтіла, що вона насилу поклала слухавку на важіль. Вона не наважувалася поглянути на нього. Голос звучав здушено від приниження.

— Кажи, що я маю робити.

Вілл розчісував собаку і слухав Брюса Спрінґстіна, «Дияволи-енд-пил». Він до кінця так і не зрозумів, чому сусідка наполягала, щоб Бетті розчісували. Шерсть у неї була коротенька. Вона не дуже линяла. Довелося взяти за аксіому, що це завдання якось пов’язане з чистою насолодою для псинки. Хоча Вілл ніколи не помічав за сусідкою, щоб вона якось особливо дбала про комфорт для тварини.

Не те щоб він наділяв цю істоту рисами особистості, проте й заперечувати не міг: вона любила, коли її розчісували.

Подзвонили в двері, й Віллова рука з щіткою застигла. Подзвонили знову, і залунало стакато стукоту в двері.

Вілл зітхнув. Поклав щітку, опустив засукані рукави, узяв Бетті під пахву і пішов відчиняти.

— Чого ти, бляха, так довго не відчиняєш?

— Бо я знав, що це ти.

Енджі скорчила гримаску, хоча це й було важко, бо її обличчя досі не загоїлося. На лобі в неї красувався пластир, а щоки з чорних стали жовтими. Пластир на пальцях приховував шви. Праву руку підтримувала рожева пластикова шина, довкола зап’ястя, де лікарям довелося збирати кістки докупи, виднілися металеві болти.

Він глянув їй через плече й побачив її машину, що стояла на вулиці.

— Ти сюди на машині приїхала?

— Заарештуй мене.

— Чому? — спитав він. — Мені що, замкнути тебе, щоб ти не втекла з міста?

— Цього разу ні.

— Ти не покинеш мене заради Джона?

Вона розсміялася.

— Йому один гад уже поламав половину життя. Я подумала, що дам йому дожити іншу половину в спокої.

— Ти з ним не спала?

— Аякже, звісно, спала.

Віллові груди опустилися, але сказати, що здивований, він не міг.

— Зайдеш?

— Тут поговорімо, — запропонувала вона і незграбно опустилася на ґанок.

Вілл неохоче, але приєднався. Собаку він притиснув до грудей, і Бетті сховала мордочку йому в жилет.

— Сьогодні субота, — сказала Енджі. — Нащо ти натягнув цей костюм?

— Я в ньому маю гарний вигляд.

Вона грайливо підштовхнула його плечем.

— Думаєш?

Він спробував перевести все на жарт.

— Ти ж знаєш, я не ношу білизни.

Енджі голосно й непристойно розреготалася.

Вілл усміхнувся, радіючи, що між ними вже нема напруги.

— А чому, коли ти це кажеш, це звучить сексуально, а коли я, то ні?

— Бо чоловіки, які не носять трусів, зазвичай ошиваються довкола дитячих гральних майданчиків з цукерками в кишенях.

— А в мене є цукерки в кишенях. Хочеш покласти туди руку й перевірити?

Енджі знову засміялася.

— Та ви все тільки обіцяєте, містере Трент, тільки обіцяєте.

— Так, — сказав він. — Мабуть, твоя правда.

Обоє подивилися на вулицю. Вітерець доніс з Понс-де-Леон звуки транспорту: гудіння клаксонів, крики людей. Десь віддалік Вілл чув дзеленчання дзвіночків на вітрі. Повз будинок проїхав велосипедист.

— Я люблю тебе, — дуже тихо промовила Енджі.

Бетті поворухнулася. Вілл відчув, як у грудях щось затріпотіло.