Карін Слотер - Лють

У Вілла моментально пересохло в роті. Коли вона дізналася?

— Вілле, у мене мало знайомих у Теннессі, — сказала Аманда. — Я не можу до них звертатися по допомогу тільки тому, що в тебе погане передчуття. А Їп Ґомес радше з’їсть своє лайно, ніж простягне тобі руку. — Їп був колишнім босом Вілла у північно-західному офісі. — Ось чому я постійно тобі повторюю: не спалюй мостів, — додала вона повчальним тоном, неначе то був вдалий час для одного з її уроків.

— Я не знаю, що ви хочете від мене почути. Ваша правда. Може виявитися, що інтуїція мене підвела. Може, я приїду туди, а там нікого нема і я тільки згаю час. Але, Амандо, я не можу сидіти склавши руки.

— Ти оголосив машину Поласкі в розшук?

— Так.

— Ой, тільки погляньте! — удавано здивованим тоном вигукнула Аманда. — Керолайн поклала мені на стіл повідомлення. Анонімне. Стурбований громадянин помітив, що в будинок детектива Ормвуда хтось заліз через задні двері. Здається, мені варто перевірити це самій, правда ж?

Вілл відчув величезне полегшення. Аманда вирішила йому допомогти. На відстані багатьох миль, через телефонну слухавку він майже чув її думки — вона вже прокручувала варіанти.

— Дякую, — видихнув він. — Спасибі велике. Я подзвоню тобі, коли доберуся.

Вілл натиснув на кнопку відбою. Але телефону з рук не випускав. Він так рвучко викрутив кермо, виїжджаючи на трасу 575, що Джон Шеллі мусив ухопитися за ручку дверцят, наче боявся, що вони перевернуться. Вілл так поспішав, що навіть не подумав про те, як шукатиме ту хатину, поки Джон не запитав про карту. П’ятихвилинний заїзд на АЗС здався нескінченним. Якщо те, що сусідка сказала Донеллі, було правдою, Майкл випереджав їх приблизно на годину. Але з іншого боку, він, мабуть, не перевищував швидкості, щоб його не засік радар. Вілл таким обережним не був.

— Що вона сказала? — спитав Джон.

— Ти міг би запобігти цьому, — сказав Вілл. — Міг би зупинити ще чотири дні тому.

— Я не розумію, про що ти.

— Коли померла Синтія Баррет, Майкл був зі мною.

Джон подивився на карту, яку розклав собі на колінах.

— Я чув, вона бігла подвір’ям і перечепилася. Вдарилася головою об камінь і померла.

— А потім вирізала собі язика?

Джон не відповів.

— Ти мав ще тоді щось зробити.

— Зробити що? До тебе піти? Ти навіть цієї миті не віриш у те, що я кажу. Що б я зробив? Здав поліції поліцейського? Хто повірить колишньому зеку, який працює на автомийці?

Вілл міцно стиснув руки на кермі. Це Джон накликав усе на Енджі. Якби не його впертість і зарозумілість, вона була б у безпеці.

— Ти його дражнив. Ти чудово усвідомлював, що робиш.

Джон рвучко згорнув карту по лінії згину, складаючи в менший квадрат, і знову спробував виправдатися.

— Скажи мені, що я мав зробити, і я залізу у свою чарівну машину часу і зроблю це. Але знаєш, не розмінюймося на дрібниці, які там чотири дні. Повернімося на двадцять років. Поверни мені мою молодість. Поверни матір, дідусів, бабусь і мою сім’ю. А ще, чорт забирай, докинь дружину і кількох діточок, якщо вже ти такий добрий.

— Вона від когось тікала там, на тому подвір’ї.

Джон не пропікав поглядом карту, та коли заговорив, Вілл почув у його голосі страждання.

— Думаєш, я цього не знаю?

Вілл перевів погляд на дорогу і дивився, як пролітають дорогою розмиті знаки, вказівники миль, що то тут, то там вигулькували з добре помітними цифрами вздовж дороги. Він про це не думав, не думав, що наражає Джона на небезпеку.

— Перетинаючи кордон штату, ти порушуєш правила свого умовно-дострокового звільнення.

— Я знаю.

— Тебе можуть заарештувати. У Теннессі я тобі нічим не допоможу.

— В Атланті ти мені теж не допоможеш.

Вілл закусив губу і втупився у чорний асфальт, пильнуючи за іншими машинами на дорозі. Останні два роки він катався туди-сюди між Атлантою і горами, тому точно знав, де розташовані радари. На відрізку Елліджей він скинув швидкість і додав газу лише тоді, коли перетнув річку Місіак. Промчав повз новий і старий «Волмарти», повз кілька блошиних ринків просто неба і декілька горілчаних магазинів. Біля містечка Блу-Рідж повернув ліворуч. Машина саме летіла по шосе Кут-Мейсон (вони саме проминули яблуневий сад), коли задзвонив телефон.

Вілл відкрив його об стегно.

— Так, Амандо?

Тон у неї був похмурий.

— У гаражі ми знайшли кров. Двох різних груп. Багато крові.

— Енджі.

— Її тут нема, Вілле.

Він розтулив рота, але не зміг промовити ні слова.