Карін Слотер - Лють

— Хто така Алісія? — спитав Джон.

— Аліша Монро, — відповів Вілл, і вираз на Джоновому обличчі розповів усе, що йому треба було знати. — Вчора вранці я розмовляв з її матір’ю. Я мусив повідомити про смерть дочки.

Джон помітно проковтнув слину.

— Смерть?

— Алішу Монро зґвалтували. Побили. Їй відкусили язика.

— Це було… — прошепотів Джон, радше до себе самого.

Він узяв листа, уважно подивився на Алішині слова до матері.

— Вона двічі вжила слово «парія», — сказав Вілл, розуміючи, що це його єдиний шанс здобути Джонову довіру. — Першого разу вона написала його з маленької літери. А вдруге — з великої. «З Парією», а не «з Паріями». Вона мала на увазі одну людину, а не кількох.

Джон пробіг очима сторінку, і Вілл зрозумів, який рядок він читає. Недоторканна, яка може жити тільки з іншою Парією .

Вілл перехилився через стіл, щоб перебрати на себе увагу Джона.

— Хто ця Парія, Джоне?

Той не відводив погляду від листа.

— Не знаю.

— Це хтось, кого Аліша знала давно. Хтось, з ким вона вимушена жити тепер. — У кишені у Вілла задзвонив телефон, але він не звертав уваги. — Мені потрібно, щоб ти сказав мені, хто ця Парія, Джоне. Я маю це почути від тебе.

Джон знав відповідь. Здогадався. Вілл бачив це по його очах. Та все, що він сказав:

— У вас телефон дзвонить.

— Нехай, — відповів Вілл. — Хто ця Парія?

Джон похитав головою, та Вілл бачив, що він уже на межі.

— Розкажи мені, про що вона говорить.

Телефон не вгавав. Але Вілл не поворухнувся, щоб вимкнути його. Він побачив, що Джон вислизає, що дзвінок діє на нього мов застережний дзвін, який нагадує колишньому ув’язненому, щоб тримав рота на замку.

— Джоне, — підштрикнув його Вілл.

Джон підвівся, зіжмакав листок і жбурнув його Віллу в обличчя з криком:

— Я ж сказав, не знаю!

Вілл сперся на спинку стільця, подумки проклинаючи Енджі за те, що обрала не той час, щоб йому передзвонити. Розкрив телефон і сердито сказав:

— Що?

— Трент, — сказав Лео Донеллі. — Я у Майкла.

— Зажди, — сказав Вілл, притис телефон до грудей і сказав Джону: — Я вийду на хвилину і відповім на дзвінок, добре?

Джон похитав головою.

— Робіть, що хочете.

Вілл вийшов з кімнати, приклав телефон до вуха і зачинив двері.

— Що таке, Лео?

— Я поїхав до Майкла, як ти й просив.

Вілл відчув спалах гніву. Джон от-от мав розколотися. Якби дурний телефон не задзвонив, він уже викладав би усю історію їм.

— Я постукав у двері, бо знав, що Майкл удома, — його машина стоїть на вулиці перед будинком.

Вілл сперся на стіну, відчуваючи, як на нього накочує втома безсонної ночі.

— І?

— Ніхто не відчинив, але потім під’їхала патрульна машина округи Дікеб, а за нею їхала Джина. Джина — це його жінка. Вона викликала їх для захисту, поки забиратиме з дому речі.

— Зрозуміло.

— Вона здала назад на під’їзну алею, і не міг же я сховатися за кущем. Довелося підійти до неї, спитати, як вона. Вона подивилася на мене, як на гівно в каші. Мабуть, через те, що я Майклів друзяка.

Вілл подумав про Джона, котрий сидів у кімнаті для допитів.

— Ти ж мені це не просто так розказуєш?

— Думаєш, я тебе подрочити надумав, салаго? У мене, між іншим, досвіду на десять років більше, ніж у тебе.

— Твоя правда, — кивнув Вілл і знову сперся на стіну, не знаючи, скільки ще часу забере ця розмова. — Валяй.

— Отже, — повів далі Лео. — Хлопці з Дікеба були не дуже раді мене бачити. Видно, Майкл їм добряче насолив з загиблою сусідкою. Не схотів з ними говорити, не схотів давати свідчення, не пустив оглянути свій будинок.

Тепер уся Віллова увага цілком належала йому.

— Я так собі думаю, вони відгукнулися на Джинин дзвінок, щоб усе добре роздивитися.

— І?

— Після того як вона зрозуміла, що Майкла нема вдома, вона не схотіла пускати їх у будинок. — З деякою гордістю Лео додав: — Нехай вона його ненавидить до сказу, та вона таки жінка копа. Знає, що не можна дозволяти абикому пхати носа у твій дім, якщо нема папірця від судді.

— Я чогось не розумію?

— Дай договорити, — застеріг Лео. — Цей коп, Барклі, розлютився за те, що його лишили з носом. Тому зігнав злість на мені, сказав, щоб я забирався на хрін з приватної власності. — Вілл почув, як клацнула запальничка, — Лео запалив сигарету. — Ну, я собі й почвалав на вулицю. У нас же вільна країна, так? Вулиця Барклі не належить.

Вілл уявляв собі цю сцену. Не можна наказувати копу забиратися, якщо не хочеш, щоб він наступав тобі на п’яти до кінця твого життя.