Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Батькова усмішка була гіркою, але ж усмішкою!

— А може коньяку до кави? Є багато способів забутися, коньяк — найкращий…

Коли батько ввечері пішов додому, я переповів Карі нашу розмову. Вона лише кивнула й сказала, що помічала за ним провали в пам'яті останні півроку. Я ошелешено глянув на неї, а вона усміхнулася і дорікнула, що я здебільшого неуважний до людей навколо себе.

— Може, й неуважний… Але це жахливо. Я не знаю, що з цим робити.

— Ти тут нічим не зарадиш, Мікаелю. Таке життя…

Трохи згодом, уже в ліжку, пригорнувшись до мене, Карі запитала:

— Думаєш про батька?

— Так.

— Усе не так погано. Моя бабуся — вона вже померла — теж таким страждала. Старече слабоумство.

— Dementia.

— OK. Хай буде dementia. Отож бабуся її мала. Та попри все з нею було так мило й затишно. Я дуже її любила, любила посидіти з нею, погомоніти, хоча вона плуталася у словах і часто забувалася. Це аж ніяк не катастрофа, Мікаелю!

— Мабуть, твоя правда. Треба лише звикнути до цього.

Але в душі я не мав певності, що звикну. У моїй душі жив маленький хлопчик, який боявся залишитися сам на світі.

Наступними днями я з головою потонув у справі. Вивчав документи, доки літери починали мерехтіти перед очима; знову й знову перечитував стоси паперів, вишукуючи прогалини в слідстві — запитання без відповіді; вони завжди трапляються, сховані від замуленого ока слідчого. Оце і є територія адвоката: докази, які не цілком стикуються і створюють простір для сумнівів, нових запитань, дають можливість заплутати свідка. З матеріалів провадження мало що можна було витягнути. Після кожного перетрушування тек, справа видавалася мені ще безнадійнішою і ще більш безпрограшною для прокурора.

Сюнне працювала з психологом, який мав би свідчити в суді, наскільки Ганс Ґудвік міг бути неосудним на момент ймовірного убивства. Сюнне була бліда від утоми, спітніла й безсила, коли я розпитував її, як просувається робота.

— Погано, — сказала вона. — Що ж це за люди, ті психологи? Від нього нічого путнього не доб'єшся. Суцільна стіна слів… Іншомовних…

— Вони, як юристи, — відповів я. — Тримайся! Побачимо, чого зумієш досягнути.

— А в тебе як? Знайшов щось на Ніну Гаґен?

— Не питай!

То були безкінечні дні й пізні вечори в конторі. Дні ставали довшими, вечори світлішими, та однаково я приходив до праці затемна і затемна повертався додому.

Одного такого вечора зателефонувала Карі.

— Це — Карі, — сказала вона в слухавку. — Твоя кохана. Ти ще мене пам'ятаєш?

— Трохи, — усміхнувся я.

— Є якісь успіхи?

— Я знаю справу вздовж і впоперек, вшир і вглиб. Але не бачу шляхів, як її виграти.

— Сподіваєшся на якісний прорив? Я маю на увазі, саме нині?

— Та де там!

— Тоді я пропоную тобі негайно повертатися додому. Останнім часом мені сняться еротичні сни з чужими чоловіками.

— Що за вигадки?

— Я тебе так рідко бачу, Мікаелю, — засміялася Карі, — що ти цілком можеш виступити в ролі чужака-коханця. Я купила пляшку вина, приготую вечерю. До того ж, шалено хочу полюбитися з тобою. Приходь додому!

— Гаразд, — відповів я. — Уже йду!

Надворі було холодно. Один з тих періодів, які настають після зими: холодні, сухі дні, коли забруднене повітря нависає, немов покришка каструлі, над містом, а бліде сонце здається далеким за морозяним туманом і хмарами відпрацьованих автомобільних газів. Я вийшов у ніч, одягнений в плетену шапку і рукавиці, ішов вулицею, піднявши комір плаща й нахиливши вперед голову. У світлі фар подих з рота здавався білою парою. Я думав про Карі. Раптом дуже захотілося її. Згадав, як давно ми не кохалися. Кілька тижнів. Надто довго…

Я звернув з головної дороги й сягнистим кроком рушив догори вуличкою, до свого будинку. Трохи спітнів від швидкої ходи й тішився, що скоро буду вдома. Я побачив їх, коли вже було надто пізно.

Власне кажучи, я їх зовсім не бачив. Просто тіні відділилися від інших тіней навколо. Я не встиг зреагувати, як відчув важкий удар під дих. Мені перехопило дихання, я скорчився, обхопивши себе руками й надсадно хапаючи ротом повітря. Наступний удар припав на поперек. Потім я вже не міг рахувати, відчував тільки частоту й блискавичність ударів. Здавалося, вони сипалися з усіх боків. Я упав на землю. Лежав щокою до холодного асфальту, не до кінця усвідомлюючи, як усе сталося. На мить, на кілька секунд, стало тихо, і я почув тільки власне, з присвистом дихання, коли розпачливо намагався набрати в легені повітря.