Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Можливо, ти його й не знаєш особисто, але добре знаєш, хто це. Хіба ні?

— Я читаю газети. Він батько… тієї, яку вбили.

— Майї. Її звали Майя.

Мовчання замість відповіді.

— І ти знаєш, у чому його підозрюють, так? — вів я далі. — У вбивстві Альвіна Му. А цього ти вже знала особисто.

Ніна Гаґен не мала наміру виходити з ролі.

— Ні, я його не знала, — так само спокійно сказала вона.

— Та облиш, Ніно! Ти свідчила…

— Так я була свідком в його справі, — урвала вона мене. — Я знаю, хто він, але оце й усе. Знайома з ним не була.

— Я тобі не вірю. Вважаю, ти знаєш… знала його ліпше за будь-кого.

Ніна зітхнула й сумирно глянула на мене.

— Знову ті самі абсурдні звинувачення, що й під час нашої останньої зустрічі? Направду, я подумала…

— Що ти подумала?

— Я вирішила, що ти заговорювався… Так напився, аж сам не тямив, що белькотів.

І далі незворушний, покірний спокій. Якщо це була акторська гра, то бездоганна. Раптом мені в душу закрався сумнів. Мої теорії ґрунтувалися на спекуляціях та припущеннях. Я нічого не знав напевно, не мав жодних неспростовних доказів. Але відмів геть сумніви, перехилився до неї через стіл.

— Ви з Альвіном обвели мене довкола пальця. А я не люблю, коли мене використовують й обманюють. Ви все спланували від самого початку — і вбивство, і алібі.

Ніна спроквола похитала головою.

— Повний абсурд. Повна дурня. Не розумію, звідки ти це взяв?

— Я ж тобі розповідав… Від Альвіна!

— Альвін мертвий. До того ж, він був не зовсім нормальний.

— Правда. Але це не все… Знайшлося чимало незвичайного в твоєму минулому, Ніно.

— Про що ти говориш?

— Про твоїх батьків. Їхню смерть.

— То була автокатастрофа.

— Ні, я розмовляв з твоїм братом. То не був нещасний випадок. Я знаю, що сталося насправді.

Нарешті якась реакція. Ледь помітний рум'янець розлився її обличчям.

— Ти не маєш права длубатися у моєму приватному житті. Ґустав… неадекватний. П'яниця-самітник.

— Можливо… Та все ж я вірю у його історію.

— Зате ніхто більше не повірить!

— Я не був би такий певний, Ніно! На тобі висить ще багато іншого…

Я погортав папери в своїй теці, вийняв фотографії трьох мертвих жінок, які для мене роздобула Сюнне, і виклав їх віялом на столі.

Ніна вже на мене не дивилася. Не відривала очей від столу, прикипіла поглядом до облич на світлинах — німих, усміхнених.

— Упізнаєш їх, Ніно? Твої колишні знайомі?

Щось з нею сталося. Червоні плями зникли зі щік, вона побіліла, мов стіна. Нарешті відірвалася від фотографій, глянула на мене з затаєною думкою на дні очей. Щось там ворухнулося. Ніби з глибини визирнула справжня Ніна Гаґен. Зміряла мене з голови до ніг. Оцінила.

Колись давно, ще дитиною, я побував з батьком у зоопарку Гамбурга. Найбільше радів левам, але з ними нічого не відбувалося, вони просто лежали й спали, апатичні, розімлілі на літній спеці, іноді ліниво похитували хвостами. Я був розчарований, сподівався ж побачити грізних диких звірів. Я перехилився через парапет лев'ячої ями й гукнув до них. Майже жодної реакції, тільки один старий лев розплющив очі й глянув на мене, але цього було достатньо. Холодний, лютий, позбавлений співчуття погляд ще довгі місяці переслідував мене в нічних жахіттях. Лев дивився на мене, як на здобич…

Погляд Ніни Гаґен теж був поглядом хижака, він пронизав мене до кісток.

— Ти не мав права цього робити, — голос Ніни теж змінився, стишився.

— Я маю право на все, що завгодно. Побачимося в суді, — мені раптом страшенно захотілося випровадити її геть, спекатися.

— На твоєму місці я цього не робила б.

— Погрожуєш? — гостро запитав я. — Ти мені погрожуєш?

Вона не відповіла, рушила до дверей; від порога обернулася і сказала:

— І ще одне, Бренне.

— Слухаю?

— Бабисько, яке ти приставив назирати за мною… Забери її геть. Інакше я за себе не ручаюся.

— Що?! — скрикнув я, але вона вже зачинила за собою двері.

Я аж упрів, мною трусило. Не можу нічим пояснити того нападу страху, бо Ніна не сказала й не зробила нічого особливого, але вона мене налякала.

Я переповів Карі розмову з Ніною Гаґен. Вона мовчки вислухала мене, не перебиваючи.

— Що тепер думаєш, Мікаелю? Вона здатна виконати погрозу?

Я повагався мить.

— Ні… сподіваюся… Я її налякав.

— Як це тобі допоможе?

— У судах різне трапляється. Думаєш собі, що підготований свідок… який знає, що будуть важкі запитання, краще впорається зі своїм завданням. Ну, бо готовий… Але так буває не завжди. Іноді трапляється усе навпаки. Свідкові страшно, він боїться, що зринуть якісь факти, боїться незручних запитань, а тому почувається скуто, нервується, займає оборону. Відмовляється відповідати або ж стає агресивним і вибовкує зайве.