Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я не знав, чи чує вона мене. Ірене замкнулася, здавалося, прислухається до чогось у собі, чутного тільки їй.

— Ірене! Усе гаразд? Ми домовилися?

— Так, — тихо відповіла вона. — Усе гаразд…

Карі доклала купу зусиль, та, видно, недостатньо, щоб врятувати вечерю.

— Що з вами обома нині діється? — запитала вона. — Копирсаєтесь у тарілці, відповідаєте мені казна-що, ніби з місяця звалилися… Якась біда трапилася? Щось від мене приховуєте?

Батько ніяково усміхнувся.

— Ні-ні, аж ніяк! Вечеря неперевершена! Чудова… Так приємно скуштувати хоч раз за тривалий час справжньої домашньої їжі. Просто… я постарів. Апетит уже не той, що колись.

— Вас погано годують? — стурбувалася Карі.

— Непогано, але ж ти знаєш… масове приготування страв… Чого ж тут сподіватися?

— Вибач, — сказав я. — Голова забита роботою. Але я зараз виправлюся. Кави?

Доки кавоварка поволі витискала каву, я думав, що Карі має рацію. Батько глухо мовчав. Майже, як у давні часи, коли я ще був малим: мовчазні обіди, мовчазні вечері, коли батько сидів за столом із замкнутим виразом на обличчі, з відсутнім поглядом, занурений у свої думки. Скупі відповіді на мої запитання чи зауваження. Я звик… Поступово мовчання поміж нами стало природнім. Мовчимо, то й мовчимо.

Останніми роками відбулися зміни. Щось у ньому розтануло. Ніби невидимі стіни в його єстві поволі руйнувалися часом, і людина, замурована в них, змогла вийти на волю, змогла знову повернутися у світ. А може, то заслуга Карі, її щирість і сміх. Може, саме вона спонукала нас зрозуміти, що мовчання роз'єднує. Для неї трапезування у тиші було неприємним і незручним. Приперті до стіни її очікуваннями, нам довелося поламати свої звички, і раптом ми заговорили майже про все. Майже… Але не сьогодні. Сьогодні наче повернулися старі часи — не з моєї вини.

Я подав каву, розпалив коминок. Карі зателефонувала котрась із подруг, і вона вийшла поговорити до іншої кімнати. Ми чули її голос, інтонації, сміх, але не розбирали слів.

— Вона завжди така радісна щебетуха, — усміхнувся батько.

— Мабуть, так. Здебільшого…

— Еге ж…

Батько знову замовк. Згодом я запитав:

— Щось тобі дошкуляє? Карі має рацію, ти сьогодні зовсім притих.

— Ти — теж, Мікаелю.

— Але я знаю причину свого настрою. Моя нинішня робота, думки товчуться у голові, мов шалені. А от, чого мовчиш ти, я не знаю.

— Ну, можна ж помовчати час до часу, — я вловив у його голосі бурчливі нотки, добре знайомі з давніх-давен, чіткий сигнал, аби йому дали спокій.

Я тільки пересмикнув плечима.

— Звісно, можна, — відповів я, підкладаючи цурпалок у вогонь.

Ми ще трохи посиділи, дивлячись на полум'я, аж раптом батько сказав:

— Я починаю забувати.

— Це ти про що?

— Я забуваю. Забуваю речі, які мав би пам'ятати.

— Ми всі іноді забуваємося.

Батько насупився.

— Не придурюйся, Мікаелю. Я ще не зовсім дурень. Суть у тому… Останніми місяцями я почав помічати, як забуваю очевидні речі. Імена. Мені розповідають про якісь події, а я не пригадую, ніби вони стерлися з пам'яті, — батько замовк, а тоді заговорив знову: — Якось я вибрався до міста, до банку — як завжди, зайшов випити кави в цукерню поблизу суду. Ну, ти ж знаєш…

Я кивнув. Кілька разів зустрічав там його вранці.

— Але цього разу… я раптом не впізнав, де я. Тобто впізнав, але забув, як дістатися туди, куди мені треба.

— І що ти зробив?

— Повернув назад, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.

Я не знав, що казати. Його очі враз наповнилися слізьми.

— Я ненавиджу цей стан, Мікаелю. Така… така безпорадність. Наче світ зникає… Я хотів би… покинути цей світ гідно — раз, і немає! Не зникати поступово, не розсотуватися у небутті.

— Тату, нема жодної певності, що… це могла бути й випадковість, — спробував я його заспокоїти, але батько тільки відмахнувся рукою від моїх слів. — Сьогодні я збирався до вас і зненацька похопився, що не пригадую, як звати твою співмешканку, твою кохану.

— Карі?

— Так… Я пам'ятав, яка вона на вигляд, її усмішку — усе, а ім'я забув. Згадав тільки тоді, коли її побачив, — я мовчав, а батько говорив далі: — Отаке воно… А далі буде тільки гірше. Я боюся стати тобі тягарем, Мікаелю.

Я похитав головою, однак потрібних слів не знайшов. Батько ввійшов у старість. Так, інколи мені думалося про те, що невдовзі я можу його втратити, що він може померти, але ж не в такий спосіб, не поступовим згасанням. У моїй душі враз зазяяла пустка, відчуття осамотненості, знайоме з дитинства, — ніби світ надто великий для мене.