Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Перший удар ногою поцілив з глухим, моторошним звуком у плече. Я скоцюрбився у позі ембріона, прикрив голову долонями, а обличчя — ліктями, щоб хоч якось захиститися. Ще удар, і ще. У спину. По ногах. Важкий чобіт поцілив у коліно, біль пронизав усе тіло, і я вперше закричав, з грудей вирвався хрипкий, оскаженілий рик. А з криком накотився страх. Ніби шок паралізував мене, заціпив уста; ніби я фіксував усе, що діється, десь збоку, ніби все відбувається не зі мною. І тільки звук власного голосу вивів мене зі ступору, а тоді скувало страхом. Я не мав сумніву — мене вбивають.

Жахіття не закінчувалося. Я більше не відчував болю за кожним ударом, біль був усюди, невгамовний, безперервний. Їх було двоє, у якийсь момент я зрозумів, що їх двоє. Я чув їхнє дихання, цокіт чобіт до асфальту. За якийсь час до мене дійшло, що вони не били в голову, тільки по тілу. Стало трохи легше. Я вже знав, що житиму.

Удари ногами порідшали й послабшали, наче закінчувався завод пружини в старому годиннику. Під кінець копали без ажіотажу, мов за інерцією; нападники, здавалось, втратили запал та інтерес. Я усе ще лежав скоцюрблений, усе ще прикривав голову руками. Темна тінь схилилася наді мною. Краєм ока я бачив невиразні обриси голови, поголеної або дуже коротко стриженої; відчував запах з рота — нікотину й гнилих зубів. Голос низький і хрипкий.

— Це тобі невеличке вітання, адвокате. Від однієї дами, якій ти став поперек горла. Вона не хоче, щоб ти її діставав…

Я вже десь чув цей голос, і постать видалась мені знайомою.

— Наступного разу буде гірше!

Останній копняк, мовби ніж у нирку, і вони розчинилися у пітьмі.

Очі Карі були великі від переляку, коли я, похитуючись, зігнувшись у три погибелі, мов безлітній старець, у плащі з налиплою грязюкою і торішнім листям, ввалився до хати. Не знаю, який вигляд мало моє обличчя. Говорив я крізь стиснуті зуби, щоб не завити від болю.

Хоч як протестував, але вже за чверть години я опинився у лікарні швидкої допомоги. Сидів лантухом на стільці, бачив через прозору стіну, як гнівно жестикулює Карі — вона була дуже розлючена. Мабуть, її лють подіяла, бо вже за п'ять хвилин мене поклали на тапчан, обмацали й оглянули.

А за годину я лежав у своєму ліжку вдома. Нічого не зламали. Можливо, тріснули два ребра. Ніяких, на думку лікарів, пошкоджень внутрішніх органів. Порадили викликати швидку, якщо стане гірше, а, тим часом, насипали мені жменю знеболювальних піґулок і підбадьорливо поплескали по плечі. Два баралгіни форте не надто допомогли. Карі сиділа на краю ліжка, зла і стривожена водночас, та це не заважало їй гладити мені чоло, торкатися мене й щохвилини запитувати, як я почуваюся.

— Препогано, — відповідав я. — Але заспокойся, я житиму.

А тоді запала темрява й сон без сновидінь.

Я пролежав у ліжку два дні. Третього дня встав. На мені не було місця, яке не боліло б. Я шкутильгав і не міг підняти правої руки. Я стояв під душем, доки з бойлера не витекла вся гаряча вода. Придивився до себе в дзеркалі. Сині й жовті синці по всьому тілу, подекуди — червоні гематоми. Я одягнувся. Намордувався, натягуючи через голову футболку й светр, але, зрештою, дав собі раду. І вийшов з дому.

Пошуки в кабінеті зайняли п'ять хвилин. Я поклав теку до портфеля і вийшов на дощ.

Хода завдавала болю: від кожного кроку шпигало в коліні, я кульгав, ступав, згорбившись, як старий дід. Боліли ребра. На щастя, йти було недалеко.

Я відразу знайшов потрібну адресу — вузька чотириповерхова кам'яниця. На дверях ніякої вивіски, зате в коридорі висіла табличка з назвами фірм. «Бахус АТ» розташовувався на третьому поверсі. Я поїхав ліфтом.

У приймальні сиділа юна дівчина й, здавалось, нудьгувала. Я усміхнувся їй.

— Привіт! Клюґе в себе?

— Так, але він зайнятий. Як вас…

Праворуч від секретарки виднілися двері без таблички. Я рушив просто до них і рвучко відчинив.

— Агов! — гукнула мені вслід секретарка. — Ви не можете просто так… — але я вже зачинив двері за собою і не почув кінця фрази.

То був великий кабінет, світлий і просторий, однак доволі скромно обставлений. Меблі здавалися тут випадковим нагромадженням. Фред Клюґе сидів за письмовим столом. Він приголомшено й трохи роздратовано дивився на мене.

— Якого дідька…

— Привіт, Клюґе! — урвав я його.

— Бренне? Може, варто стукати, перш ніж увійти?

Я не бачив його від того вечора в клубі, де зустрів їх удвох з Ніною Гаґен. Тоді він був п'яний і агресивний. Тепер сидів тверезий, однак з почервонілими очима й неголений. Мабуть, напередодні пізно повернувся додому.