Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Поглянь при нагоді… — запропонував я.

Фред глянув на першу сторінку, зблід і відкинув конверт, наче обпікся.

— Якого дідька…

— Жахливо, правда? Знаєш, що це?

Фред заперечно похитав головою, прикипівши очима до паперів; його адамове яблуко рухалося угору-вниз, немов поршень.

— Це — фото дівчинки, Майї. Ти, напевно, пам'ятаєш ту справу.

— А при чім тут?..

— Ніна Гаґен. Твоя коханка. Я хотів би, щоб ти знав: вона причетна до тієї справи. Таке їй подобається. Вона запланувала вбивство, і я її за це посаджу. Я подумав, може, варто тебе попередити заздалегідь…

Я зібрав аркуші, заховав їх до теки.

— Знаю, Клюґе, тобі подобається, коли вона тебе зв'язує. Що ж, у кожного свої смаки. Але на твоєму місці, я б остерігався дозволяти такій жінці себе зв'язувати.

Коли я виходив з його кабінету, він сидів онімілий і блідий, втупившись поглядом у вікно. Навіть голови не повернув на моє «бувай». Зате я вже не сумнівався, що більше не матиму клопотів з Фредом Клюґе.

Карі дивилася на мене з недовірою.

— Ти певний, що за нападом на тебе стояв саме Фред Клюґе? Він же не визнав цього відкрито?

— Абсолютно переконаний.

— І тепер ти вважаєш, що ми остаточно його позбулися?

— Остаточно, — кивнув я.

Та Карі однаково мала стурбований вигляд.

— Звідки тобі знати, Мікаелю? А може, реакція буде протилежною, може, його лише розлютять твої погрози?

— Тебе там не було, Карі. Фред Клюґе більше не є нашою проблемою. Обіцяю!

— Зате Ніна Гаґен є, — трохи помовчавши, сказала Карі.

Що я мав відповісти? Так, Ніна Гаґен ходила на волі, і хтозна, що могло спасти їй на думку.

Ми обоє погано спали. Ніч повнилася звуками: скрип дерев під поривами вітру, цокання черепичини, що десь зрушилася на даху, змушували мене щоразу здригатися. Карі неспокійно вовтузилася у мене під боком, бурмотіла щось нерозбірливе вві сні. Та ніч не мала ні кінця, ні краю. На світанку я здався і зійшов на кухню.

Багато чого відбулося за останні місяці. Ганс Ґудвік з рушницею. Напад. Моє тіло досі нило, а в коліні шпигало болем від кожного необережного кроку.

— Як ти дивишся на те, щоб ми провідали твоїх батьків цими вихідними? — запитав я Карі за сніданком.

Вона трохи ошелешено глянула на мене.

— Сьогодні? Цими вихідними? Можемо, звісно, але навіщо? Я гадала, ти захочеш попрацювати.

— Я і там попрацюю. Нам треба трохи розвіятися. Якщо ми зараз спакуємося, ти зможеш забрати мене з контори близько четвертої, і ми відразу поїдемо.

— Добре…

Усю дорогу нас супроводжували зливи й мряка. Увечері ми сиділи з батьками Карі, дивилися телевізор, попиваючи червоне вино. Вони рано пішли спати, ми з Карі — теж. Лежали в дівочій кімнатці Карі на піддашші, вона — у своєму рідному ліжку, я — на доставленому, під протилежною стіною. Я не спав, думав, що вона спить, аж несподівано Карі тінню ковзнула до мене. Ми тихо кохалися в темряві, тамуючи зітхання і стогін, щоб нас не почули за тонкими дощаними стінами.

Потім Карі пирхнула й прошепотіла, що це було дуже збудливо, ніби вона знову стала маленькою дівчинкою і потайки вчинила щось заборонене, аби полоскотати нерви. Я раптом відчув безпідставні ревнощі до її минулого. Вона це помітила, засміялася і цілувала доти, аж мені попустило.

Удень світило сонце. Я позичив у батька Карі комбінезон, рибацькі чоботи, і ми подались до моря, спустили на воду човна. Морська гладінь була, мов дзеркало. Попри холодне повітря, сонячні промені вже зігрівали. Я поволі веслував між острівцями, намагався відшукати ритм, відновити знані з дитинства та юності звичні рухи.

Давно я вже не ходив на веслах. Спершу тіло ломило, я ще відчував біль після побиття, але поступово м'язи розігрілися, і прилила радість від того, що мені вдається вправно веслувати; від того, як плавно ковзає по воді човен; я тішився краплями, які скрапували з весел, віднайденим ритмом тіла. Ми зійшли на берег на крайньому перед відкритим океаном острівці, тинялися поміж скелями, підбирали мушлі й камінці, знайшли скелет великого хижого птаха. Карі сказала, що то був орел.

Ми поверталися додому, коли сонце вже схилилося до горизонту, сяйво його наче потепліло. Але то була ілюзія, теплішим повітря не стало. Я радів, що можу зігрітися, веслуючи. Карі здавалася зовсім крихітною у надто великому ісландському светрі. Вона обхопила себе руками, щоб не розтрачати тепла. Ми прив'язали човна і, тримаючись за руки, побрели в променях надвечірнього сонця, додому, до хутора.