Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Тон мій був сухий і стриманий, але Сюнне не помітила сигналу. Або не хотіла помічати.

— Ми надто мало на неї маємо… А те, що є… не зовсім стосується справи. Навіть якщо доведемо, що вона, можливо, убила когось, можливо, й не одного… ти ж не зумієш прив'язати її до вбивства Альвіна, правда ж? А саме це наша мета!

— Просто внеси її до списку свідків. А там побачимо.

Сюнне глянула на мене з ледь ображеною міною, стенула плечима й вийшла з кабінету.

Звичайно ж, вона мала рацію. Я навіть гадки не мав, з якого боку братися за Ніну Гаґен у суді, як довести її причетність до вбивства Альвіна. У ланцюжку бракувало однієї ланки, яка могла б неспростовно прикувати її до справи про вбивство Альвіна Му. Я встав і подався на пошуки піґулок від болю голови.

— Перепрошую, що прийшла без попередження — мовила Ірене Ґудвік.

Вона сиділа в моєму кабінеті, гарніше вбрана, ніж будь-коли раніше, — у спідниці й піджаку, але в темних сонячних окулярах, хоч надворі було хмарно. У кріслі для відвідувачів жінка здавалася маленькою і трохи пригніченою.

— Не біда, — відповів я. — Я сам мав би вам зателефонувати.

— Я лишень хотіла поцікавитися, як просувається справа. Чи є… чи є хоч якась надія, що Ганса виправдають? Я читаю газети… вони так пишуть, ніби його вже засудили.

— З газетами завжди таке. Не варто перейматися їхніми публікаціями.

— І все ж…

Ірене Ґудвік мала розгублений, безпомічний вигляд, і я відчув докори сумління, що замало комунікував з нею, замало інформував. Я розповів про Ніну Гаґен. Про свої здогади й про те, що вже зроблено. Коли закінчив оповідь, вона якийсь час мовчала.

— Ви підозрюєте, що вона могла вбити Альвіна?

— Дуже ймовірно.

— А Майю?

— Так, на мою думку, вона теж була причетна до вбивства Maйї.

— Але довести цього ви не можете?

— Поки що ні. Я працюю над доказами. Побачимо…

Ірене більше й слова не сказала. Її мовчання мене тривожило.

— Важливо, щоб про нашу розмову ніхто не знав. Розумієте. Ірене?

Жінка розсіяно кивнула.

— Так.

Я змінив тему.

— Наскільки я знаю, ви не провідуєте Ганса…

— Що?

— У в'язниці… Ви туди до нього не приходите.

— Hi.

— Може, зробіть таку спробу. Він потребує вас. Сидіти в камері дуже нелегко.

Але мої слова, здавалось, пройшли повз неї.

— Мені відомо про ваше непросте дитинство, що ви зростали в дитбудинку. Розумію, ж це було важко… знаю, яких випробувань ви зазнали, але ви потрібні Гансові.

Ірене стрепенулася.

— Звідки ви дізналися?

— Від Ганса, звісно. Ми розмовляли про…

Задумливість і замкнутість у собі вмить змінилися на неприховану лють. На щоках проступили палахкотливі червоні плями, голос ледь помітно тремтів, зраджуючи її збурений стан.

— Йому нічого розповідати!

— Ірене, я його адвокат, ми повинні говорити про…

— Ні! — її крик ударився в стіни. — Ні! Він не мав права розповідати. Вам не має до цього діла. Нікому до цього немає діла!

Я поступився, підняв руки й пообіцяв більше про її дитинство не згадувати. Виходячи з кабінету, Ірене все ще кипіла гнівом.

Я раптом усвідомив, що чекав на неї, чекав хоч на якусь реакцію після виклику свідчити в суді. Однак минали дні, вона не озивалася, і я потроху заспокоївся: якщо не бажає приходити, то побачимося вже на самому суді. Тому я був зовсім не готовий до зустрічі з нею того дня.

— До вас якась Ніна Гаґен, — повідомила секретарка з рецепції. — Вона не має домовленості, але наполягає на розмові. Каже, що йдеться про одну кримінальну справу.

— Якщо вона зачекає десять хвилин, я її прийму, — сказав я.

Я раптом дуже рознервувався. Не знав, як обставити зустріч, що їй казати. Коли Ніна переступила поріг кабінету, мені пересохло в роті й спітніли долоні. Я кивнув їй замість привітання.

— Сідай, будь ласка. Чим можу служити?

Ніна проігнорувала запрошення сісти, стояла посеред кабінету. У її образі й сліду не було від тієї жінки, яку я зустрів у нічному клубі. Це була зовсім інша Ніна Гаґен, скромно, майже убого вбрана, без макіяжу й прикрас. Розумна, невимушена, впевнена. Її очі спокійно дивилися на мене.

— Я отримала листа, — заговорила вона. — Виклик для надання… свідчень у кримінальній справі.

— Правильно, — кивнув я.

— Кримінальна справа… проти Ганса Ґудвіка.

— Так.

— Не розумію, навіщо… Я не знаю ніякого Ганса Ґудвіка і нічого не знаю про цю справу.

Уся ця ситуація, уся розмова були абсурдними від початку й до кінця. Ані слова про те, що я їй казав під час нашої останньої зустрічі, ані слова про мої звинувачення. Ніби нічого того не було. Вона поводилася спокійно, ввічливо, трішки здивовано. Знову грала роль, а я відчував, як у мені розростається злість. Я й радий був злості, бо це краще, ніж марна нервозність.