Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Зупинка серця.

- Скільки років?

- Двадцять один. Напевне хворіла, бо інфаркти, кажуть, зараз молодшають. От вона і… може, приїхала до когось на ті дачі, не застала вдома, а тут щось побачила.

- Побачила! Привид Чорного Дембеля чи безголового майора міліції! От серце, звісно, й не витримало. Власників і сусідів опитали?

- Звісно. Хазяї нас і викликали. Вони ж її й найшли. Прийшли зранку, відчинили двері, а вона там лежить.

- Хазяї? То вона не на вулиці померла?

- А я хіба не казав? Залізла навіщось у порожню дачу до незнайомих людей… дивина!

- Геніально, майоре! Ти навіть самого себе перевершив. Молода людина з іншого кутка міста приїздить туди, де її ніхто не знає, якимсь робом втрапляє на чужу дачу, там чомусь помирає, а міліція навіть не заводить справу. Ви до всіх такі добрі чи тільки до пенсіонерів союзного значення?

- А хто тобі, Сирота, сказав, що вони союзного значення?

Тут, як завжди, недоречно встряв підлеглий, черговий по райвідділу, котрий, напевне, виліз з-під столу або шафи, бо на робочому місці я його не бачив:

- Товаришу майор, з райкому партії дзвонять. Вимагають інформацію, як у нас справи. Бо товариш полковник чомусь не відповідають.

Майор благально витріщився на мене:

- Сирота, це ж ти тут зараз за головного! Тебе ж з Управи послали. Може, підійдеш?

- Переб’ються! Лейтенанте, скажи їм таке: ситуацію нормалізували без ускладнень, таксисти роз’їхались на маршрути, особовий склад райвідділу посилено розшукує свого начальника аби той у свою чергу доповів по команді. Щезни!

Лейтенант чомусь гигикнув і побіг у свою чергову частину. А я записав до свого блокноту все, що стосувалося «знахідки» на садах, після чого подзвонив до Управи і викликав у місце спочинку персональних пенсіонерів чергову бригаду з експертами. Після чого нахабно зажадав відвезти і мене туди службовим транспортом райвідділу.

Я не став пояснювати нашому черговому всі обставини, а тим більше дзвонити напряму тому ж Старому. Уточнив лише, що йдеться, ймовірно, про наш випадок, а тому не варто витрачати час на цирк з перекидушками слідчої справи з Дарниці на Богдана.

Слідів крові ми, на жаль, не знайшли. Як і виразних слідів автомобільних шин. Схоже, що дарницькі пінкертони з’явилися сюди всім табуном та ще й зодягнувши чоботи - і витоптали не лише потрібні нам відбитки, а й рослинність.

Власники дачі присягалися, що не мають звички залишати напризволяще хату відчиненою. Проте замок на вхідних дверях був англійський, розношений. Тим більше, що самі двері чомусь були двостулкові (власне, яке там «чомусь» - швидше за все, зняті у міській квартирі під час капремонту і прилаштовані за принципом «аби добро не пропадало»). А як цю конструкцію відчиняти без ключа, я навчився ще в школі, коли ми в бібліотеці пересиджували прогулювані нудні уроки. Я підійшов до тої стулки, котра була зафіксована шпінгалетом, повернувся до неї спиною - і бортанув «нижнім бюстом». Друга половинка дверей тихенько відчинилася сама. Як то кажуть, ласкаво просимо, дорогі гості!

Звісно, «нещасну дитину» власники дачі бачили вперше. Хоча прізвище батьків їм було не чуже. Аякже! Чули про таких. Але по їхній номенклатурі дачі давали у Пущі Водиці.

Не скажу, щоб невиразні, але дуже похмурі здогади змусили мене покинути колег на Русанівці, а самому терміново мчати до моргу Дарницької лікарні. Водій із райвідділу спробував, щоправда, зіпнути щось стосовно ліміту пального, але я, послуговуючись звичною йому лексикою, пояснив дурневі, що такі, як він і його начальники мусять мене не те що возити по району, а носити на руках, особливо після сьогоднішньої ранкової пригоди.

У морзі молодий прозектор, котрий відробляв тут ад’юнктуру, допоміг мені перевести підозри у категорію «докази». На жаль, на словах. Бо труп дівчини він встиг лише оглянути зовні. Потім з’явилися родичі з відповідними паперами і автотранспортом.

Щодо рівня номенклатури згорьованих батьків, то я безпомилково встановив його, ледь майор у райвідділі продиктував мені адресу. Звісно, прапорщик із синіми петлицями на кітелі пустив мене до ліфта тільки після відповідного дзвінка по внутрішньому телефону. Сивочолий тато, щоправда, зволив запросити мене до вітальні розміром зо два кабінети нашого Генерала. Ввічливо вислухав мене, потім коротко пояснив:

- Юначе, ціную ваші наміри, але ви запізнилися. Кремація відбулася - тож самі розумієте… ми ні на чому не наполягаємо. І не будемо наполягати. А якщо у вас виникнуть певні проблеми, то не соромтеся, кажіть одразу. Достатньо одного дзвінка, щоб усе владнати.