Джеймс Чейз - Меллорі

Коррідон кілька хвилин оглядав довколишню місцевість, а тоді вирішив оминути увагою смуги вересовищ. Адже там годі було знайти бодай якийсь захисток, і кожного, хто захотів би перетнути ті пустища, можна було вмить побачити. Західна частина острова з її масивними кам'яними брилами здавалася найбільш придатним місцем для того, щоби там хтось міг переховуватися, тож Коррідон вирішив почати пошуки саме звідти.

Він спустився долі, у видолинок коло підніжжя плато. Ця місцина якнайкраще могла правити за укриття, одначе Коррідон просувався нею вельми повільно, адже більшість часу мусив йти нахильцем, аби його постать не було помітно понад рівнем густих чагарників дроку, що вкривали дно видолинка. Він волів не ризикувати.

Далі за видолинком місцевість починала підійматися, і невдовзі він натрапив на дві стежки, одна з яких вела до пляжу, а інша — круто підіймалася вгору і врешті-решт виходила до стрімких круч десь за милю на захід. Стежина, що збігала до пляжу, була позбавлена будь-якого захистку, тому Коррідон вирішив піти горішньою стежиною, виснувавши, що, діставшись вершечка кручі, він знову зможе окинути острів поглядом з висоти пташиного лету і — принаймні так він сподівався — принагідно матиме можливість оглянути пляж згори, щоби не спускатися додолу.

Коррідон продовжував рухатися далі, усвідомлюючи, який цілковито безлюдний був цей острів. Його єдиними супутниками були мартини, що кружляли над головою, видаючи хрипкі пронизливі крики.

Вже майже ополудні він дістався круч, і сонце почало палити його своїм жаром. Він ішов уже майже три години і за весь цей час не бачив жодних ознак життя, якщо не рахувати мартинів.

А зараз Коррідон ліг долілиць і розпластався на землі, щоб його постать не була помітна на видноколі, та поповз до краю кручі. Він просувався вперед украй обережно, пам'ятаючи, як Енн застерігала його, що тутешня місцевість — вельми підступна та небезпечна. Аж ось він дістався краю та поглянув долі, на масивні кам'яні брили внизу. Трохи праворуч від нього, напівприхована бар'єром каменів, простягалася смуга піску, що вже висихав на полуденному сонці. Щось на поверхні того піску привернуло Коррідонову увагу. Він повільно просунувся трохи далі за край, нахилив шию та поглянув додолу, на самотню низку слідів, що чітко вкарбувалася у пісок. Навіть з такої висоти — вони були за двісті футів унизу — ті відбитки ніг годі було з чимось сплутати. Сліди були великі, розташовані далеко один від одного та віддалялися на північ, у керунку, протилежному від того, звідки Коррідон прийшов, залишивши будинок за кілька миль позаду.

Побачивши сліди, Коррідон був неабияк приголомшений. Це було останнє, що він очікував тут знайти. Меллорі! І, немовби у відповідь на запитання, що спалахнуло в його мозку, він на мить побачив щось, що рухалося вдалині. Він швидко озирнувся та уважно роздивився широку долину, вкриту дроком і хащами чагарників, але не побачив там нічого. І, поки він запитував себе, чи то, бува, не гра його уяви, на небокраї з'явився силует високого та широкого у плечах чоловіка. Постать щезла так само швидко, як і з'явилася, але цього було достатньо.

Не вагаючись, Коррідон став накарачки та почав спускатися схилом, що вів з вершечка кручі додолу, а коли опинився досить низько, щоб його вже не було видно на небосхилі, випростався та побіг.

Місцевість була горбиста та нерівна, тож поки Коррідон дістався долини, він засапався, і піт стікав його обличчям.

За долиною до самого підніжжя Відлюдника простягалася смуга порожньої землі, поцяткована великими кам'яними брилами.

Зараз Коррідон був за пів милі від піка, що здіймався у небо. Коли це, поглянувши вгору, він помітив орла, що несподівано злетів зі свого прихованого серед скель гнізда та полинув на північ. Спостерігаючи за птахом, він побачив, як той, кілька разів квапливо змахнувши крилами, злетів угору та різко відхилився від свого курсу, видавши пронизливе квиління, немовби зненацька чимось стривожений. Коррідон здогадався, що чоловік, якого він мигцем побачив на небосхилі, мусить бути десь неподалік, а тому став обережно просуватися вперед, використовуючи все, що могло правити за захисток, пильнуючи, щоби не зрушити котрогось із каменів, які встеляли його шлях, і жодним чином не виказати свого наближення.

У нього пішло майже пів години на те, щоби дістатися високого кряжу коло самого підніжжя Відлюдника. Він поглянув униз, на широку смугу вересових пустищ, яка круто спускалася додолу, до круч, і зненацька побачив дещо таке, що змусило його випростатися. З його очей нараз зник спантеличений, обережний погляд, а напружений та невпевнений вираз обличчя поступився місцем широкій усмішці.