Джеймс Чейз - Весь світ у кишені

Вони лежали пліч-о-пліч і, важко дихаючи, дивилися вниз.

Навісна скеля приховувала від них нижню частину дороги, але праворуч Кітсон помітив Блека, який гарячково мчав уперед, розсікаючи долонями повітря. Чоловік час від часу озирався назад.

Раптом Ед зник за поворотом.

Кітсон поглянув угору, плануючи наступні дії.

Високо вгорі, на віддалі від дороги, розташувався широкий виступ, огороджений чагарниками. Кітсон вирішив: якщо їм вдасться дістатися туди, то там можна буде переховуватися, доки поліції не набридне їх шукати.

Він торкнувся до руки Джинні.

— Готова піднятися ще?

Вона кивнула.

— Так, звісно.

Юнак усміхнувся до неї. Їхні обличчя були так близько, що дівчина торкнулася його губ своїми.

— Вибач, Алексе. Це я в усьому винна.

— У мене був вибір, — відказав юнак. — Просто справа не вигоріла.

Знизу почулися збуджені чоловічі голоси.

— Вони знайшли «б'юік», — прошепотів Кітсон. — Ну ж бо, ходімо.

І хлопець з дівчиною знову почали підніматися.

Для Джинні скелелазіння було нічним жахіттям, і вона б ніколи не дійшла так далеко без Кітсона, який перетягував її через важкі ділянки. Коли вони вже наблизилися до виступу, дівчина враз спинилася. Джинні стояла на чагарнику, схопившись руками за гострий край скелі. Вона притиснулася до гірського схилу й заплющила очі.

— Іди далі сам, Алексе, — видихнула вона. — Я більше не можу. Облиш мене. Мені просто це не до снаги.

Кітсон поглянув угору. До виступу лишалося тільки кілька футів.

А тоді він перевів погляд на Джинні, яка була просто під ним, і побачив величезну прірву, що спускалася в долину. У юнака запаморочилося в голові. Він заплющив очі, вчепившись у чагарник, і відчув, як піт виступає на його обличчі.

Піднявши очі, Джинні побачила, як він висить просто над нею, і подумала, що хлопець ось-ось упаде.

— Алексе!!!

— Усе гаразд, — видихнув він. — Просто в голові запаморочилося. Не дивився вниз, Джинні. Почекай секунду.

На цьому схилі вони скидалися на двох мух, що прилипли до стіни. Нарешті Алекс, дуже обережно, заворушився знову. Він знайшов кращу опору для ніг, а тоді простягнув руку Джинні.

— Дай руку, — сказав він. — Ходімо. Не бійся. Я тебе не відпущу!

— Ні, Алексе! Ти ніколи не витягнеш мене туди. Я впаду.

— Дай руку!

— Ох, Алексе, мені страшно! Я впаду! Я більше не можу.

Юнак встиг схопити її за руку саме тієї миті, коли дівчина відпустила скелю, за яку трималася. Вітер відніс геть її здавлений крик. Тепер Джинні висіла на одній руці. Її спідниця роздувалася на вітрі, а довгі, стрункі ноги ворушилися, немов при ходьбі.

Кітсон повис під її вагою.

— Джинні! Ти маєш допомогти мені, — видихнув він. — Я розхитаю тебе. Спробуй зачепитися ногами за будь-що, а тоді я тебе підніму.

Алекс гойднув дівчину. Пальці Джинні гарячково шукали опору, а коли знайшли, дівчина більше не відтягувала своєю вагою руки Алекса.

Тримаючи її, юнак поглянув униз.

— Усе добре, — сказав він. — Дай мені хвилинку.

Дівчина заклякла на місці. Минула довга хвилина, а тоді він мовив:

— Добре. Зараз! — юнак піднявся вище, тягнучи її за собою.

Джинні ковзнула вгору, до омріяного виступу, й безсило впала біля Кітсона.

А тоді пара почула постріл. Той звук був дуже гучним, а луна ще й рознесла його довкола.

Джинні заклякла і вчепилася в Кітсонове зап'ястя.

Постріл пролунав праворуч знизу.

Алекс обережно нахилився вперед і зиркнув униз. Тепер він чітко бачив дорогу внизу. Бачив «б'юік» і три поліційні машини біля нього.

Десять солдатів і троє офіцерів поліції обережно піднімалися дорогою за завалом. На п'ятдесят ярдів далі за наступним поворотом лежав Ед. Він сховався за двома валунами, просунувши між ними цівку своєї гвинтівки. А ще на п'ятдесят ярдів далі, поза полем Блекового зору, стояв «джип» і троє солдатів біля нього.

Кітсон збагнув, що «джип», певно, під'їхав з іншого боку гори, і спільник тепер у пастці. Юнак відчув полегшення, що вирішив піднятися в гори, а не податися за Едом.

На верхньому віражі дороги лежав солдат. Кров лилася з простріленої голови.

Солдати, що спускалися згори, зупинилися біля повороту, ховаючись від Блека. Їх відділяло тільки двадцять футів.

Майор — низькорослий, білявий та енергійний — обережно визирнув з-за повороту, зауважив мертвого солдата й квапливо відсахнувся.

Підвищивши голос, він закричав:

— Ми знаємо, що ви там! Виходьте з піднятими руками! Виходьте! У вас жодних шансів! Виходьте!