Я поставив склянку на столик коло ліжка та запалив цигарку. Коли я вкладаюся у ліжко настільки заклопотаний думками, то завжди міркую, як би було чудово, якби поруч лежала вродлива панянка, здатна вислухати всі мої нарікання.
Жінка може бути неабиякою розрадою, і що більше я про це думав, то все пригніченішим почувався. Мене вже майже загребло, коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.
Простягаючи руку до слухавки, я зиркнув на годинник. Щойно перейшло за другу ночі.
— Алло? — сказав я, гублячись у здогадах, хто ж це, в біса, може бути.
— Це — Нік Мейсон?
Ледве-но почувши цей дзвінкий, металевий голос, я різко сів на ліжку. Випадково зачепив рукою склянку з житнім, і вона впала додолу та з дзенькотом розбилася. Та навіть таке марнування доброго трунку не змогло відвернути моєї уваги від того голосу.
Чотири дні тому вона зателефонувала до мене вперше. Не назвавши свого імені, одразу сказала мені, що я отримаю перепустку, аби бути присутнім під час страти Вессі, та що я маю спробувати з ним поговорити. Ця жінка пообіцяла заплатити мені десять тисяч доларів, якщо я викрию той факт, що справа проти Вессі є сфабрикованою, та надам їй широкого розголосу. Вона повісила слухавку, перш ніж я здобувся на слово.
Ох і заінтригувала ж вона мене! Таку загадковість я міг витримувати цілодобово. Та мене зацікавили не лише гроші — сама ця історія добряче розбурхала мою цікавість.
І ось знову ця жінка. Її голос годі було сплутати з якимось іншим. Він був чистий, як дзвін, і крижаний.
Я відкинувсь назад і занурився в подушку, міцно стискаючи слухавку.
— Ваша правда, сестричко, — сказав я.
— Ви ходили?
— Авжеж.
— І що сталося?
— Він мертвий. Я встиг перемовитися з ним словом. Він сказав, що це зробив Лу Спенсер.
Я почув, як їй перехопило подих.
— Він справді так і сказав? — нетерпляче запитала вона.
— Еге ж... а тепер послухайте, до чого це все? Чому це так для вас важливо?
— Я збираюся надіслати вам п'ять тисяч доларів, аби ви взялися до цієї справи. Коли ви з'ясуєте правду і докладно про все напишете, то отримаєте ще п'ять.
Я боявся, що вона збирається кинути слухавку, тому швидко додав:
— Мене це не цікавить... Я довідався про обставини цієї справи і маю сказати, що для мене то занадто.
На лінії запала тривала мовчанка.
— Ви ще на зв'язку? — з тривогою запитав я.
— Так... — озвалася вона. — Я думала, що ви охоче це зробите. Що ж, бачу, я припустилася помилки.
— Може, ми з вами зустрінемось і все обговоримо? — запитав я. — Йдеться про складну схему, крихітко. У ній задіяні всі тутешні великі цабе... нам ліпше докладно усе це обговорити.
— Думаю, ви таки це зробите, — сказала вона і, перш ніж я встиг бодай обурено скрикнути, повісила слухавку.
І я залишився лежати, називаючи її всілякими вигадливими іменами. Та у такий спосіб тут годі було зарадити. Хай там як, а ця панянка мала слушність — я таки це зроблю. Не було на те ради — надто вже полюбляв я пхати свого носа до чужого проса. Та й справа ця могла виявитися справді цікавою. Я поклав слухавку та вимкнув світло. У темряві мені думалося значно краще.
Я ретельно, крок за кроком обмірковував усю цю справу. Мав кілька засновків, з яких можна було виходити. Насамперед, мені треба буде промацати ґрунт і зібрати якомога більше інформації про акціонерів корпорації «Тканини Маккензі». По тому я міг би зазирнути до цієї фірми та спробувати рознюхати щось безпосередньо там. Треба було відшукати Лу Спенсера. Еккі був славним хлопцем, і я гадав, що він охоче допоможе мені у моїх пошуках, якщо я не втягуватиму його у цю справу особисто. А ще була Блонді. Либонь, я міг би з тією Блонді трохи розважитися. Хай там як, а я мав слабкість до білявок. На перший погляд цей план видавався доволі привабливим.
На тому я й поклав край своїм роздумам і вклався спати.
Я прокинувся від того, що хтось наполегливо дзвонив у двері. Як же я таке люблю. От завжди якась падлюка будить мене саме тоді, як я намагаюся заприязнитися з білявкою зі свого сну. Але ж і гарненька була та панянка.
Я важко підвівся з ліжка та почалапав через дві кімнати до вхідних дверей.
На порозі стояв, притулившись до одвірка, посильний та мугикав собі під ніс мотив пісні Коула Портера. Він подивився на мене, тоді — на конверт, який тримав у руці.
— Нік Мейсон? — запитав він.
— Еге ж, — сказав я. — Ну ж бо, ближче до справи, ти, матусине нічне страхіття.
Читать дальше