Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

— Е, ні, ти мене не надуриш, — сказав сусід, намагаючись зобразити хитрий погляд. — Але ж і краля то була... гаряча жіночка.

Я допив свою каву та запалив цигарку.

— І часто тобі таке мариться? — стривожено запитав я. — Ладен закластися, ти мені ту панянку навіть описати зможеш.

— Авжеж, зможу! — сказав він. — Вона була висока, білява, а вже нафарбована так, що я мало не впав, як її побачив. Була вбрана в усе чорне, на голові мала великого чорного повстяного капелюха та ще якусь таку золоту прикрасу на шиї. Рухалася вона швидко, та я її коли завгодно зможу впізнати.

Я підвівся, відсунувши стільця. Тоді стурбовано поглянув на сусіда.

— Тобі варто щось із цим робити, — сказав я. — Сходи-но ліпше до мозкоправа... щось тобі вже увижається всіляке.

Я вийшов з ресторану, залишивши його розлючено пирхати на самоті. Опинившись на вулиці, сповільнив ходу, торуючи собі шлях крізь нестримний вир людей, що поспішали на роботу.

Отже, вона була білява, висока та вбрана у чорне. Нічогеньке завданнячко — шукати пані з такими прикметами. Одначе вона вкрала мої п'ять тисяч, і я мав або знайти її, або спіймати облизня.

Цікаво, можливо, Еккі знає жінку, яка підходить під цей опис. Я зайшов до аптеки та зателефонував до новинарської кімнати, однак Еккі там не було. Хлопці-газетярі сказали мені, що він, либонь, подався до Генкової більярдної, аби зіграти партію-другу, проте певності в тому не мали.

Я взяв таксі та поїхав до Генка. Але й там Еккі не було. Та хлопці припускали, що він має там з'явитися, тож я вирішив провести трохи часу, вправляючись в ударах за одним з більярдних столів.

Ніколи до пуття не вмів грати у більярд, але ця гра була мені цікава, тож щоразу опиняючись коло більярдного столу, я просто мусив поганяти кулі. Я так захопився, відпрацьовуючи гарматний удар, який, здається, вже почав мені вдаватися, що геть утратив лік часу. Зрештою, розбивши комбінацію куль, я вирішив, що краще наразі розминуся з Еккі, ніж чекатиму далі, та й подався до виходу. Та ледве я зробив рух до дверей, як до більярдної увійшов якийсь високий, худорлявий, схожий на бовдура тип, вбраний, неначе пародія на представника верхівки суспільства. Він став на порозі, дивлячись на мене.

— Може, зіграємо партію та поставимо долар на кін, аби цікавіше було?

Мені вже доводилося зустрічати таких бовдурів. На вигляд вони видаються такими безнадійно нетямущими, що вам аж соромно брати їхні гроші, та варто лишень їм підняти ставки до двадцяти п'яти баксів — і вони виявляють такий хист до гри, що ви очам своїм не вірите — так ті більярдні кулі літають столом.

Я поклав кий на стіл і похитав головою.

— Та я вже награвся, — сказав йому. — А ти, як хочеш, то ходи повправляйся.

Він узявся за кий та почав заганяти у лузи червоні кулі. Я очікував, що цей тип достобіса хибитиме, аж ні! Він продемонстрував напрочуд гарну гру — власне, одну з найкращих і найбільш вправних з усіх, які мені випадало бачити. Незнайомець хвацько заганяв кулі у лузи. Вони влучали у ціль під усіма можливими кутами, а я лише діставав ті кулі та котив їх столом назад до нього. Він так закручував удари, що кулі кружляли столом, а насамкінець завдав просто дивовижного удару, яким загнав у лузу три кулі нараз.

— Бачу, ти колись нівроку тренувався, — сказав я, думаючи, як мені пощастило, що я не став грати з цим хлопцем.

Він нахилився над столом, аби видобути кулю з лузи, і пола його піджака задерлася над стегном. Я побачив руків'я пістолета, що стирчало з кишені його штанів.

— Хто, я? Та я всього лише простий сіромаха, — відказав він. — Просто полюбляю при нагоді поганяти кулі.

Я уважніше поглянув на цього хлопця. Він і досі скидався на бовдура, але це враження було оманливе. Його видавали очі, надто коли придивитися зблизька. Цей тип був бандитом. Він мав відвислу губу, і вона надавала йому м'якого та безвольного вигляду, та очі його були підозріливі й жорсткі.

Він швидко помітив мою цікавість і, притулившись до столу, заходився чистити нігті кишеньковим ножем.

— Я тебе раніше тут не бачив? — промовив чоловік. Його голос злегка підвищився, надаючи сказаному запитального тону.

Я похитав головою.

— Просто шукав свого приятеля, то й зайшов сюди, — сказав я йому. Мені кортіло дізнатися, що ж це за один, тож я подумав, що невеличка розмова аж ніяк не змарнує мого часу.

— А таки, гадаю, твоє обличчя я вже колись бачив, — сказав незнайомець, не підводячи погляду.

— Справді? Що ж, може, десь та й бачив.