Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

— Гадаю, ти вшелепався в якусь кепську історію. Старий заборонив друкувати твої дописи.

— Він пояснив, чому зробив це?

Джонсон похитав головою.

— Він просто надіслав мені записку. Ти ж бо знаєш, якого штабу записки він надсилає: «Мої вітання містерові Гокінзу, та не приймайте більше жодної роботи від містера Ніка Мейсона».

Я знизав плечима, мовивши:

— Певно, старий уже геть вижив з розуму... Ось, випий ще.

Ми з тяжкою бідою досиділи до завершення обіду, й Джонсон подався геть. Я бачив, що він був радий якнайшвидше мене спекатися. Після того, як колега пішов, я ще трохи посидів у тому ресторані, розмірковуючи. Тоді заплатив за рахунком і пішов до телефонної будки. Набрав номер новинарської кімнати та попросив покликати Еккі.

— Слухай-но, Еккі, невже я — під забороною?

— Атож, — відповів він, — тебе вирішили просто злити. Чим я можу зарадити тобі у цій ситуації?

На якусь мить я замислився.

— Це у такий спосіб Спенсер намагається витурити мене з міста?

— Схоже на те.

— Я сів на мілину, Мо, мені потрібні гроші.

Еккі тяжко застогнав.

— Дідько! Усе аж так погано?

— Ну, гадаю, не аж так. Кілька тижнів протримаюся, але мені потрібно дістати трохи грошви.

— Можеш розраховувати на мене. Я позичу тобі трохи.

Я журливо усміхнувся в слухавку.

— Це дуже щедро з твого боку, та я маю якось заробляти на прожиток. Ти ж не можеш усе своє життя утримувати нас із Марді.

— Може, з часом ця біда й минеться, а може, тобі ліпше рухатися далі.

— Я дамся чути, — сказав йому та повісив слухавку.

Отже, мої дописи заборонили друкувати. Це вже було серйозно. Схоже, Спенсерові на свій лад таки вдалося позбутися мене. Я знав, що ув'язався в протистояння зі зграєю можновладців, і зрозумів, коли слід відступитися від цієї справи. І саме тієї миті мені сяйнула думка, що нам з Марді краще спакувати речі та переїхати до іншого штату.

Під'їжджаючи до рибальського будиночка, я почувався вкрай пригнічено. Мені не хотілося турбувати Марді, та водночас я мусив повідомити її про стан справ. Я не знав, наскільки далеко сягає вплив Спенсера. Він був достатньо заможний для того, щоби помірятися силами будь з ким. Якщо у тій сумнівній оборудці мають частку тутешні великі цабе, то вони радо піднесуть Спенсерові мою голову на тарілці.

Припаркувавши автівку в гаражі, я покрокував під'їзною доріжкою. Марді ніде не було видно. Я йшов до будинку тихенько, аби її здивувати.

Перш ніж повернутися з міста, я купив Марді дві пари шовкових панчіх. Купуючи їх, я почувався сентиментальним вайлом, одначе, щойно вийшовши з крамниці, втішився, що це зробив. Адже досі я ще нічого не купував для дружини.

Швидкою ходою я попрямував до передпокою та зазирнув на кухню. Марді не було. Тоді зайшов до їдальні. Світло було увімкнене, проте Марді не було й тут. Я саме збирався піднятися сходами, коли раптом побачив дещо таке, що змусило мене заклякнути, мов стовп.

Застигши на місці, відчув, як по тілу пробігають холодні сироти, а до горла підступає нудота. Я намагався переконати себе в тому, що дві темні плями коло моїх ніг — то лише плями фарби, проте знав, що це не так. Дуже повільно опустивсь на коліно та доторкнувся до однієї плями пучками пальців. Вона була волога та липка.

Тоді я підвівсь та оглянув свої пальці в електричному світлі. Вони були яскраво-червоні. Не тямлячи, що роблю, я повернувсь на кухню, відкрив кран і підставив руки під струмінь води. Тоді узяв рушника та неквапно витер їх насухо.

Мені стало так страшно та зле, що боявся робити щось іще. Тож я просто стояв на кухні, тримаючи рушника й обливаючись холодним потом. Відтак почув, як промовляю вголос: «Тільки б вони її не вбили... тільки б вони її не вбили... прошу тебе, Боже... тільки б вони її не вбили».

Тоді сказав собі, що треба піти та подивитись. Я мусив піти нагору і поглянути, де вона, однак зробити це мені було не до снаги. Ніщо не могло змусити мене вийти з кухні та піднятися сходами.

Ретельно склавши рушника, я відклав його вбік. Я мусив щось робити. Вийшов на середину кухні та став, чекаючи. Переконував себе в тому, що будь-якої миті Марді повернеться з саду, проте знав, що цього не буде, знав, що Кац знайшов і вбив її; знав, що саме так воно й сталося, та не дозволяв собі у це повірити. Казав собі, що за якусь мить вона прийде сюди, що та рідина он там на підлозі — то просто фарба, то не може бути кров Марді, та знав, що це якраз-таки вона.

І тоді мені спало на думку, що Марді була сама-самісінька, коли сюди прийшов Кац. Перед моїми очима постала та картина — Марді притислася до стіни, її великі туманні очі широко розплющені, та голова піднята — вона не занепала духом. Саме так вона зустріла би Каца. Я був певен — Марді думала про мене, а в той самий час, коли її назавжди забирали у мене, я розмовляв з отією падлюкою Джонсоном. Поки Марді вбивали, я хвилювався про грошву.