Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— У мого сина важкий характер, сер, — поспішно відповів старий. — Вдома з ним було складно. Я говорив із нашим лікарем. Він спілкувався з Поком, але... Молоді люди тепер такі складні.

— Хто ваш лікар?

— Наш лікар? — Тоголо підвів погляд від склянки. — Доктор Ваннікі.

Лепські дістав свій блокнот і записав ім’я, потім перехилився через стійку і поглянув просто в очі Тоголо.

— Ваш син хворий, містере Тоголо?

Старий раптом осів на барний стілець і затулив обличчя руками.

— Так, поможи, Боже, нам із його матір’ю... Так, може бути.

Доки відділок убивств перевертав догори дриґом дві кімнати в мотелі «Ласкаво просимо», Лепські повертався до головного управління.

Під вереск сирен він мчав бульваром, уявляючи себе гонщиком Джимі Кларком на останньому колі заїзду. Якщо й було щось, що Лепські любив найбільше, то це прорізати собі шлях поміж дорогих «роллс-ройсів», «бентлі» та «кадилаків» багатіїв. Йому подобалось, як розкішні, відполіровані до блиску автівки у паніці з’їжджали з дороги, щойно до їхніх водіїв долітав звук сирен. Він блискавкою проносився повз товстосумів, повз їхні товсті багряні пики, повз їхній бездоганний одяг і посміхався їм, по-вовчому оскаливши зуби. Пролітаючи повз напівспаралізованого власника срібного «роллс-ройса», Лепські думав, що це була його компенсація за безрадісну, важку працю офіцера поліції.

Детектив ледве стримувався, щоб не висунутись на повній швидкості з вікна, горлаючи: «Зваліть з дороги!»

Влетівши на подвір’я управління поліції, Лепські вимкнув сирени, обтер обличчя тильною стороною долоні та виліз із автівки. Він уже перейшов подвір’я і почав було підійматися сходами, аж раптом відчув, наскільки втомився.

Він на хвилю зупинивсь і замислився. Лепські раптом усвідомив, що не був удома дві ночі й увесь цей час навіть не згадував про дружину. Він також зрозумів, що спав усього чотири години відтоді, як пішов з дому, та й ті чотири години він провів на розкладачці у відділку.

Похитавши головою, він рушив далі сходами. У відділку сержант Чарлі Теннер саме займався буденними справами заклопотаного поліцейського.

— Чарлі! Ти не забув зателефонувати моїй дружині? — командним голосом запитав Лепські, раптово гальмуючи перед столом Теннера.

— Хіба ж забудеш? — з гіркими нотками у голосі відповів Теннер. — Мені не треба було навіть телефонувати їй. Вона сама весь час мені надзвонювала! Поговори з нею, Томе. Вона займає наші лінії.

— Ага, — Лепські запустив пальці у волосся. — Голос її звучав знервовано?

Теннер задумався над цим, посмоктуючи кінчик кулькової ручки.

— Не знаю, що ти називаєш «знервовано», — врешті відповів він, — але, як на мене, голос її був подібний до тигрячого, коли того в гузно вжалила бджола.

Лепські заплющив очі, але за мить розплющив їх знову.

— Слухай, Чарлі, будь другом. Зателефонуй їй і скажи, що я безупинно працюю. Зробиш мені послугу?

— Тільки не я! — категорично заперечив Теннер. — Мені ще потрібні мої барабанні перетинки.

Лепські видав ніздрями звук, який налякав би найсміливішого матадора.

— Плювати на твої барабанні перетинки. Зателефонуй їй! Хіба я не дзвонив твоїй дружині, коли тебе приперли до стінки? Не дзвонив?

Теннер похнюпився. Він пам’ятав той жахливий випадок: доки він розважався з тією золотоволосою білявкою, Лепські відверто брехав його дружині й цим урятував шлюб Чарлі.

— Це шантаж, Томе!

— То вперед, висунь офіційні звинувачення, — проревів Лепські. — Зателефонуй Керрол і не зволікай, — після цих слів він рушив сходами угору до кабінету детективів.

За кілька хвилин він у присутності сержанта Бейґлера вже доповідав капітанові Терреллу.

— Гаразд, Томе, піди й переговори з цим лікарем... як його — Ваннікі? Якщо цей хлопець справді такий хворий, як вважає його батько, він може бути нашим підозрюваним номер один. — Террелл розвернувся до Бейґлера. — Відправ когось до будинку Тоголо. Можливо, ми відшукаємо його фото і зуміємо зняти відбитки пальців. — Бейґлер підвівся. — Я піду до «Клубу П’ятдесят» і поговорю з деякими його членами.

Спускаючись сходами повз відділок, Лепські помітив Теннера, який відчайдушно махав йому однією рукою, тримаючи в іншій слухавку.

Лепські різко зупинився, загальмувавши на підборах.

— Що там?

— Твоя дружна, — відповів Теннер.

Від одного погляду на страдницьке обличчя Теннера у Лепські зсудомило шлунок. Повагавшись, він вихопив слухавку з рук Теннера.