Джеймс Чейз: Хочеш жити?

Вони проспали не більше години, першою прокинулася Меґ. Підвела голову з рюкзака, що слугував за подушку, і стривожено роззиралася порожньою кімнатою, залитою місячним світлом. Звідусіль важкими гірляндами звисало павутиння, а стелею повзав велетенський павук.

— Моторошна місцина, — сказала вона Чакові, коли вони влізли до будинку. — Ідеальне місце для привидів.

Але Чак не мав уяви. Він лише покпинив із неї.

— Що ж... то складемо їм компанію. Усе ж краще, ніж комарі.

Вони натрапили на цей покинутий будинок, коли зійшли з Четвертого шосе, шукаючи місце для ночівлі. Гроші закінчилися невдовзі після того, як вони покинули Ґолдус — місто лимонів і картоплі. Чак намагався отримати роботу на одному з пакувальних заводів, але йому відмовили. Довге волосся до плечей, борода і в’їдливий сморід, який тягнувся за Чаком відтоді, як він востаннє прийняв ванну в Джексонвіллі, прирікали його на провал.

Порожній будинок стояв посеред джунглів низькорослих пальм, маленьких пальметто та квітучих кущів. Це була двоповерхова будівля у південному колоніальному стилі; від ґанку аж під самісінький дах витягнулися шість квадратних колон. Певно, свого часу тут жив якийсь багатій і будинок справляв неабияке враження.

Меґ зацікавлено розглядала будівлю, міркуючи, ким були її власники і чому ніхто так її і не купив.

— Байдуже, — відказав Чак, коли вона поділилась своїми роздумами, попрямував до дверей і збив масивний залізний замок. Двері розчахнулсь. Одна стулка із гуркотом впала із завіс, піднявши хмару задушливого пилу.

Меґ позадкувала.

— Я не хочу спати у цьому будинку... він моторошний.

— Ой, заткнися! — Чак був зовсім не в гуморі, щоби слухати її балачки. Він був голодний, втомлений і пригнічений. Тож міцно схопив дівчину за руку й втягнув у запилюжену темряву.

Вікна першого поверху були наглухо забиті, тож заночувати вони вирішили нагорі. Місячного світла, яке пробивалось крізь брудні шибки, було достатньо, щоби розпакувати речі. Широкі сходи вразили Меґ. Вона уявляла собі дівчину в елегантній сукні, схожу на Скарлет О’Гару [1] Скарлет ОТ ара — головна героїня роману Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром». , яка плавно спускається цими сходами, а у великій залі юрба залицяльників, не зводячи з неї очей, застигла в очікуванні. Цю думку вона вже не озвучила Чакові. Меґ знала, він лише посміється з неї. Чак переважно жив сьогоднішнім днем. Навіть власне майбутнє було для нього чистим аркушем.

Після раптового пробудження на серці в Меґ було неспокійно, і вона лежала, дослухаючись до всього навкруг.

Будинок здавався живим. Вітер із затоки Біскейн тихо стогнав у піддашші. Подерті шпалери видавали ледь чутне потріскування. Тріщали дерев’яні панелі, десь унизу бовталися на вітрі двері, скрипіли їхні іржаві завіси.

Якийсь час Меґ прислухалась, потім спробувала заснути. Вона озирнулась на Чака — він лежав на спині, рот привідкритий, пасма довгого, брудного волосся спадають на обличчя. Навіть звідти, де вона лежала, відчувався його неприємний запах, але Меґ цим не переймалась. Можливо, це від неї так смерділо. Нічого, вони виправлять це, щойно дістануться моря і зможуть викупатись.

Меґ перевела погляд на стелю, випростала ноги, поправила на пишних грудях тоненький брудний светр.

Дівчина вже звикла до життя у таких скрутних умовах. Воно мало багато переваг: принаймні вона була вільна йти, куди заманеться, і жити, як захочеться, і для неї це було важливо.

Меґ згадала батька, який працював за копійки страховим агентом, і завжди похмуру матір. До сімнадцяти років вона якось із ними уживалася, хоча ще у чотирнадцять вирішила, щойно відчує готовність покинути все, зробить це негайно ж. Задушливе життя середнього класу було не для неї. Зустріч із Чаком допомогла дівчині врешті наважитись.

Чак був на чотири роки старший. Того разу Меґ пішла в кіно сама. Таке траплялося рідко, бо ж у неї завжди було багато друзів. Батькам сказала, що зустрінеться із Ширлі й вони разом підуть до кінотеатру в центрі міста. Меґ завжди говорила батькам, із ким зустрічається, та завжди брехала, знаючи, що вони надто дурні, аби перевірити. Вона брехала, навіть коли йшла із Ширлі, говорячи, що зустрічається з Едною. Їй подобалось брехати батькам. Часом Меґ сумнівалася, чи вони взагалі чують, що вона говорить. Частенько їй ставало цікаво, чи скажуть вони у відповідь щось, окрім свого звичного: «Гарно проведи час, люба, і не затримуйся», чи відірвуть погляд від екрана, якщо вона скаже, що йде гуляти з самим Френком Синатрою.