Джеймс Чейз - Хочеш жити?

Меґ сиділа на ліжку, втупивши погляд у почовганий килим. Вона не відповідала нічого.

— Лялю, тобі що, вуха позакладало?

Вловивши у його голосі погрозу, Меґ підвела погляд.

— Яке відкриття? — байдуже запитала вона.

Чак схвально кивнув.

— Ти зробила відкриття, як той Колумб, чи як там його... Ти дійшла до Землі Обітованої. Витягла щасливий білет.

Меґ дивилась у вікно позаду Чака, де у променях призахідного сонця рожеві хмаринки поволі забарвлювалися багрянцем.

— То ось що ти таке? — запитала вона.

— Так. Саме так, — вишкірився Чак. — Кожна дівка у цьому клятому світі шукає свій щасливий білет, а ти зірвала цілий джек-пот. Ти знайшла свій щасливий білет — мене!

Меґ не відводила очей від хмар: тепер у променях помираючого сонця вони стали криваво-червоними.

— Он як це називається! Я, ризикуючи усім, віддаю тобі гроші, а ти ще називаєш себе щасливим білетом? — відповіла дівчина.

Чак запалив ще одну сигарету.

— Твоя проблема, що у тебе між вухами нічогісінько немає — суцільна порожнеча. Добре, хоч у мене мозок на місці. Завтра ти підеш до п’яти телефонних кабінок і збереш по п’ятсот доларів із кожної. І скільки грошей у нас буде? Давай, скажи мені!

— Яка різниця? — проказала Меґ, знизавши плечима. — Мені це байдуже.

Чакові руки налились від злості. Вже наступної миті Меґ пластом упала на ліжко, обличчя пашіло від ляпасу, який Чак зацідив їй.

— Ну ж бо, скажи мені, — злісно прошипів він. — Розв’яжи приклад!

Вона торкнулась щоки і втупила погляд у Чака. На білій шкірі проступили сліди його пальців.

— Не знаю і знати не хочу, — сказала Меґ і заплющила очі.

Другий ляпас ледь не розтрощив їй голову.

— То скільки це буде, лялю?

Вона лежала, міцно заплющивши очі, й тремтіла в очікуванні наступного удару.

— Ну й нехай! Нехай, якщо ти настільки тупа! — мовив із відразою Чак. — А знаєш що? Ти мені набридла. У тебе жодних амбіцій. Завтра ти забираєш дві тисячі п’ятсот доларів? Чуєш мене? Дві тисячі п’ятсот доларів! А потім ти і я, ми валимо до біса звідси! Із усіма цими грошима ми — в шоколаді!

Раптом дівчина зрозуміла все, що він говорив, значення його слів і відчула слабкий промінь надії.

— А як же він? — запитала Меґ, розплющивши очі.

— То все ж у тебе не так пусто між вухами, — Чак глузливо похитав головою. — Знаєш що? Це перша розумна річ, яку ти сказала, відколи я знайшов тебе.

Знайшов мене?

Меґ звела очі до брудної стелі. Знайшов мене... наче загублену собаку або приблудне кошеня. Авжеж, саме такою вона й була... геть загублена.

— То ти припиниш поводитися, наче зомбі, і послухаєш мене? — запитав Чак.

Меґ подобалося лежати горілиць на ліжку, відчувати на своєму розпашілому обличчі, яке ще саднило від удару, вечірній бриз, що подував крізь прочинене вікно. Для цього не потрібно було жодних зусиль. Навіть для того, щоб слухати різкий голос Чака, не потрібно зусиль.

— Цей індіанець хворий на всю довбешку... Він псих, — провадив своє Чак. — Я ніколи не розповідав тобі, але він міг убити мене. Перший раз, коли ми зустрілись... пам’ятаєш? Коли ми пішли плавати.

Меґ дивувалась, нащо він розповідає їй про це зараз. Це була не новина. Вона вже казала йому, що індіанець хворий.

— Він псих, — не вгавав Чак, — але він одержимий ідеєю швидких грошей, а нам це на руку. Ось чому я піду з ним, але щойно ми отримаємо гроші, ці дві тисячі п’ятсот баксів, ми позбудемося його.

Меґ пригадала свій дім. Раптом вона дуже ясно побачила своїх маму і тата, які дивляться у пошарпаній вітальні на миготливий екран телевізора. Вона могла розгледіти безформне тіло матері, що розпласталось у кріслі. Батька, який мав звичку знімати язиком зубні протези, а потім ставити їх на місце так, щоб вони клацнули. А ще мати завжди скидала черевики, коли дивилася телек, ступні її були великі й укриті якимись наростами.

— Лялю!

Голос Чака висмикнув її назад у похмуру кімнату, з мокрими плямами від плісняви і портовим гамором, що долітав крізь відчинене вікно.

— Я слухаю!

— Щойно ми зберемо гроші, — сказав Чак, — то візьмемо його тачку і вшиємося. Він нічого не зможе нам заподіяти! Дві тисячі п’ятсот баксів!

Меґ пригадала його слова:

«Якщо ти вже сплуталась із божевільним індіанцем, то ти вляпалась по самі вуха. Добре, нехай ти дістанешся аж до Маямі. Що хорошого в тому, щоб, приїхавши у Маямі, закінчити з ножем у животі або кулею в голові?»

І цієї миті Меґ перестала боятися смерті, болю, поліції та взагалі будь-чого.