Джеймс Чейз - Хочеш жити?

Коли двоє копів, одягнених у цивільне, підійшли до торгової ятки Люсі, той миттєво з’явився на місці, щоб пояснити їм присутність Пока.

Детективи знали, що завдання їхнє, у будь-якому разі, безнадійне. Вони пройшли майже кілометр під розжареним сонцем, зупиняючись біля кожного прилавка, ставлячи запитання, записуючи імена, але вони знали, що перевіряти індіанців було лише марнуванням часу.

— Це мій двоюрідний брат, — сказав Люсі, виставляючи напоказ у щасливій усмішці свої вкриті золотом зуби, коли детективи запитали про Пока. — Він дуже хороший хлопець, як я. У нас однакове прізвище — Люсі. Він Джо, а я — Юпітер.

Детективи записали імена й рушили далі, розуміючи, що шукають голку в копиці сіна.

Люсі й Пок усміхнулись одне одному.

Детективові Максу Джейкобі, якого відправили перевірити усі навколишні мотелі поблизу Парадайз-Сіті, пощастило трохи більше.

Місіс Берта Гарріс не любила усіх полісменів. Десь із тридцять років тому її впіймали на крадіжці товарів із магазину самообслуговування, і вона ніколи не забуде, як із нею поводився коп, який її арештував. Тож коли Джейкобі з’явився у мотелі «Ласкаво просимо», вона вирішила бути з ним настільки суворою, наскільки зможе.

Вона, як завжди, жувала гамбургер. Місіс Гарріс любила гамбургери, які готував старий Сем — більше цибулі, ніж м’яса, однак навіть вона визнавала, що їсти їх було справою брудною.

— Ми шукаємо індіанця, — заговорив Джейкобі без особливої впевненості, — близько двадцяти п’яти років, густе чорне волосся, високий, одягнений у сорочку з квітковим принтом і темні джинси-гіпстери. — Він уже втридцяте за сьогодні вимовляв цю фразу, однак це поки не дало жодного результату, та Джейкобі не готовий був здаватись... Це робота поліції, повторював він собі. — У вас зупинявся хтось схожий за описом?

Берта відригнула в руку.

— Який він там був?

Джейкобі повторив усе сказане.

Берта замислилась, видихаючи цибулевий дух в обличчя Джейкобі.

— У мене тут багато людей, — зрештою відповіла вона. — Вони приїжджають і їдуть. Якби я могла запам’ятати кожного, хто тут зупиняється, вже заробила би статок на телешоу, ви так не вважаєте?

— Хочете сказати, що у вас тут зупиняється багато індіанців? — запитав Джейкобі, зрозумівши, що ця товста стара сука — міцний горішок.

Берта відкусила шмат гамбургера і, пожовуючи його, байдуже дивилась кудись крізь Джейкобі.

— Та ні... Я би не сказала.

— Це важливо, — сказав Джейкобі вже суворіше. — Ми розслідуємо справу про вбивство. Запитую ще раз: чи не зупинявся у вас молодий індіанець?

Берта спробувала видлубати мізинцем шматочок м’яса із зуба.

— Я нічого не знаю про вбивство — з цим має розбиратися поліція.

— Запитую ще раз: у вас нещодавно зупинявся молодий індіанець?

Вбивство!

Берта раптом втратила свою витримку. Хоч як вона не хотіла співпрацювати, але зрозуміла, що справа серйозна.

— Так... У мене зупинявся індіанець.

Джейкобі знадобилось десять хвилин, щоб розговорити стару, але, коли він отримав опис індіанця, то ледве стримав свою радість, — постоялець Берти підпадав під опис чоловіка, якого шукав детектив.

— Він записався в журналі реєстрації?

— Усі обов’язково записуються — гордо заявила Берта і передала детективові подрану книжку.

— Гаррі Лукон? Це його ім’я?

— Так.

— А ці двоє — містер і місіс Джек Аллен?

— Привітні молоді люди. Приїхали однією із ним машиною.

— Кімнати 4 і 5, правильно?

Берта зітхнула.

— Так.

— Я скористаюсь вашим телефоном, — сказав Джейкобі.

— Почувайтесь, як удома, — гірко відказала Берта. Джейкобі зателефонував Бейґлерові в управління. Той уважно його вислухав і пообіцяв негайно відправити до мотелю когось із відділку вбивств.

— Лишайся там, Максе... Усе це звучить обнадійливо. Джейкобі поклав слухавку.

— Нічого не кажіть, — з огидою озвалась Берта. — Тепер у мене тут буде копів, як мух.

Джейкобі вискалився.

— Це ви применшуєте, місіс Гарріс, — одказав він.

У цей пообідній час вишуканий бар у «Клубі П’ятдесят» був порожній.

Лепські застав Бока Тоголо наодинці. Він неспішно розставляв тарілки з оливками, солоним мигдалем та додаткові кришталеві тарілки, які знадобляться, коли сюди хлине натовп, а це буде вже за кілька годин.

Бока Тоголо був невисоким, сухорлявим чоловіком, волосся його вже почало сивіти, а чорні очі блищали, немов намистини. Щойно забачивши Лепські у погано освітленій кімнаті, він опустив бляшанку із солоним мигдалем і на його зморшкуватому смаглявому обличчі з’явилась непроникна маска. Йому було достатньо одного погляду, щоб розпізнати офіцера поліції. Саме лиш те, що офіцер поліції був тут, у цій святая святих, означало, що справа серйозна. Але сумління старого було чисте, тож він незворушно дивився на Лепські.