Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— Ви Тоголо? — запитав Лепські.

— Так, сер... це моє ім’я, — тихо промовив старий чоловік.

— Я Лепські. Головне управління поліції.

Лепські вліз на стілець за шинквасом. Умостивши лікті на відполірованій стійці, він уважно, але без ворожості розглядав індіанця.

— Слухаю, сер.

— Я говорив із містером Гансеном, — почав Лепські. — Схоже, пам’ять у нього не надто добра. Тож я подумав, можливо, ви зможете мені допомогти.

Старий наповнив іще одну таріль мигдалем.

Помовчавши, Лепські продовжив:

— Я запитував у містера Гансена, чи працював тут колись молодий індіанець, років двадцяти трьох, із густим чорним волоссям. Містер Гансен не зміг пригадати. Ви нікого схожого не бачили?

Тоголо підвів погляд на Лепські.

— Чи не говорите ви про мого сина, сер?

Лепські навіть не думав, що буде так просто.

— Вашого сина? Він тут працює?

Старий похитав головою.

— У нього тут була багатообіцяюча кар’єра. Він чудовий бармен, кращий, ніж я. У нього талант, але містер Гансен вирішив, що він занадто молодий, тож його звільнили.

Лепські допитливо дивився на старого. Крижаний вогник ненависті в його очах не лишився непоміченим для детектива.

— Де ваш син зараз, Тоголо?

— Цього я не знаю, сер. Він поїхав із міста. Я нічого не чув від нього вже протягом чотирьох чи п’яти місяців. Сподіваюсь, він знайшов хорошу роботу в якомусь барі. Він справжній талант.

— Скільки ваш син пропрацював тут, перш ніж містер Гансен вирішив, що він надто молодий?

— Скільки? Десь дев’ять тижнів.

— Хтось іще, крім містера Гансена, вважав його надто молодим для цієї роботи?

— Ні, сер. Ніхто не скаржився на мого сина.

Занурившись у роздуми, Лепські гриз ніготь великого пальця.

— Між вашим сином і містером Гансеном трапилось якесь непорозуміння?

— Це не моя справа, сер.

«От із чого все почалось», — подумав Лепські.

— Розкажіть мені про вашого сина, Тоголо. Чому він вам не пише? Ви не ладнаєте?

Старий індіанець перевів погляд у темряву, руки його затремтіли.

— Мій син втрапив у халепу?

Лепські вагався, але вирішив, що зможе витягти зі старого більше інформації, відкривши усі карти. Він ризикував опинитися перед зачиненими дверима, але ж могло й пощастити.

— Ви читали про Карателя?

— Так, сер.

— Ми знаємо, що вбивця індіанець, — обережно почав Лепські. — Він убив двох членів цього клубу, а також жінку, яка мала любовний зв’язок із іншим членом клубу. Цей чоловік психічно хворий. Нам треба знайти його, перш ніж він уб’є ще когось. Ми знаємо, що він молодий. Усі зачіпки привели мене сюди. Тож я прошу, розкажіть, який він, ваш син?

Обличчя старого зробилося сірим.

— Думаєте, мій син міг учинити такі речі, сер?

— Я цього не стверджую. Треба все перевірити. Ми намагаємось знайти хворого індіанця, який володіє приватною інформацією про членів цього клубу. Скажіть, що трапилося між Гансеном і вашим сином?

Із виразом відчаю на обличчі Тоголо взяв склянку і заходився натирати її. Лепські бачив, як тремтять його руки.

— Я нічого не знаю про те, що сталося. Містер Гансен тільки сказав, що мій син надто молодий, щоб працювати тут.

— У вас є фотографія сина?

Старий закляк. Він поставив склянку, потім силувано потягнувся до іншої.

— Ні, сер. Ми, індіанці, рідко робимо фотографії.

— Як ваш син ладнав із членами цього клубу?

Спостерігаючи за старим, Лепські інстинктивно відчував, що його запитання влучали в ціль. Якщо продовжити у тому ж дусі, запевняв себе детектив, він до чогось таки докопається.

— Що ви запитували, сер? — різко перепитав Тоголо.

Лепські повторив запитання.

Здавалось, Тоголо навіть зігнувся.

— Я мав надію, що мій син пристане на всі необхідні умови і буде хорошим слугою, але йому не легко було скоритись.

Лепські прокрутив це у своїй голові.

— То кажете, вашому синові було важко з цими старими багатими засранцями?

Такі слова детектива шокували Тоголо.

— Ні, сер, нічого такого. Мій син молодий. Молоді люди... — він не закінчив і тільки безнадійно махнув руками.

Лепські було шкода цього старого чоловіка. Він бачив, як затято той намагався боронити свого сина.

— У нього колись були негаразди з поліцією?

Чорні намистини очей індіанця розширились.

— Дякувати Богові, ні, сер.

Лепські зробив паузу, а потім запитав:

— У нього були інші негаразди?

Тоголо поставив склянку, яку весь цей час натирав. Погляд його опустився на склянку, обличчя враз зробилося сумним, і Лепські тепер почувався винним. Після довгої мовчанки детектив повторив запитання.