Джеймс Чейз - Хочеш жити?

Гедлі зробив жест відчаю.

— Мені начхати! Ти звинувачуєш мене у тому, що я створюю атмосферу, якої прагне вбивця. Краще поясни!

— Ти не задумувався, який мотив криється за цими вбивствами? — запитав Террелл. — Чому цей вбивця прагне публічності? Коли до моїх рук потрапляє чергова справа про вбивство, я завжди запитую себе: який мотив? Не знаючи мотиву, важко розгадати справу. Тож я запитую, який мотив цих двох убивств?

Гедлі відкинувся у кріслі.

— Чому ти мене про це питаєш? Чорт забирай, це ж твоя робота!

— Авжеж. Моя робота, — Террелл пихнув люлькою. — Вбивства без мотиву не буває. Коли маєш справу з божевільним, мотив може бути незрозумілим відразу, але він завжди є, варто лише як слід придивитись. Маккуїн був типовим породженням цього міста. Ліса Мендоза була музиканткою. Між цими двома немає зв’язків, окрім одного — їхні смерті повинні привернути увагу до чоловіка, що називає себе Карателем. Це дуже розумне ім’я. Ім’я, що справляє враження. З таким ім’ям легко потрапити у заголовки. Таке ім’я розпалює паніку в місті. Доки не знайду що-небудь інше, вважатиму, що мотив — посіяти паніку в Парадайз-Сіті.

— Маячня! — відрізав Гедлі. — Навіщо божевільному сіяти паніку?

— Але ж саме це він робить, — тихо відповів Террелл. — Не буду стверджувати, що лише це, та нічого іншого у нас немає, а зважаючи на картину вбивств, це може бути мотивом.

Гедлі надовго замислився.

— Я втомився. Досить вже на сьогодні. Вибач, я зірвався, Френку. Я погоджуюсь із твоєю ідеєю. Навіть боюсь подумати, що чекає нас завтра.

Террелл не відповів, Гедлі замовк, уявляючи, якими будуть завтрашні повідомлення у газетах, як без угаву розриватиметься телефон, скільки проблем наробить Піт Гамільтон у своїй телепередачі о 10:00.

— Ти справді думаєш, що цей псих хоче нагнати страху на Парадайз-Сіті?

— Він уже це робить, хіба ні?

— То як нам діяти?

— Тепер це залежить від тебе, — відповів Террелл. Він нахилився вперед і, постукуючи, вибив попіл із люльки. — Перш ніж повернутись до управління я хочу знати, чи ти й досі на моєму боці?

— На твоєму боці? — витріщився на нього Гедлі. — Звісно ж, так!

— Справді? — порожній погляд Террелла вивчав Гедлі. — Кілька хвилин тому ти заявляв, що я втрачу роботу. Хочеш нового начальника поліції?

Гедлі здригнувся.

— Нащо, в біса, мені здався новий начальник поліції?! Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки ти!

Террелл встав зі стільця.

— Гаразд. Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки я. Тож давай припинимо цю паніку.

— Все правильно, Френку, — почувся голос Моніки з прочинених дверей. — Саме так з ним і треба говорити!

Обидва чоловіки озирнулись, тільки зараз зрозумівши, що вона весь цей час слухала їхню розмову.

Гедлі раптом розслабився. Вигляду нього був сонний.

— Дружина! Не хочеш забрати її у мене, Френку?

Террелл теж розслабився. Він підморгнув Моніці.

— Я б не відмовився, якби у мене не було своєї, — відповів полісмен. — Вони обидві варті одна одної, — Террелл рушив до дверей.

— Я потрібен завтра в управлінні? — запитав Гедлі, й у голосі його чулася невпевненість.

— Ми завжди тобі раді, Лоусоне, — помовчавши, відповів Террелл. На прощання він торкнувся руки Моніки, викликав ліфт і поїхав донизу, де на нього вже чатували телекамери.

На червоній доріжці просто перед вражаючими мармуровими сходами до найкращого готелю міста «Плаза-Біч» стояв швейцар Джек Андерс — руки за спиною, пильні сірі очі слідкують за бульваром.

Андерс був ветераном Другої світової війни, мав багато медалей за вражаючі битви, його знали всі на бульварі. Останні двадцять років він працював швейцаром в готелі «Плаза-Біч».

Був ще час ранкового затишшя, тож Андерс міг трохи розслабитися. У наступні кілька годин на передобідні коктейлі почнуть з’їжджатись автомобілі, й він буде зайнятий: відкриватиме дверцята, пояснюватиме водіям, де припаркуватися, вітатиме під козирок постійних гостей, відповідатиме на ідіотські запитання, надаватиме інформацію та збиратиме доларові купюри. Жоден з гостей готелю «Плаза-Біч» і мріяти не міг про те, щоб заговорити з Андерсом, не розпрощавшись із доларовою купюрою. Але о цій порі, о 09:30, ніхто не зазіхав на його увагу, тож швейцар відпочивав.

Офіцер поліції Падді Макнейл — жилавий немолодий ірландець, що слідкував за порядком дорожнього руху на бульварі поблизу готелю, а принагідно наглядав за старими багатіями, підійшов до Андерса, щоб перепочити.