Джеймс Чейз - Хочеш жити?

Так, думаючи про гроші, він і поринув у сон.

На горішніх поверхах міської управи, в пентхаусі мера Гедлі, горіло світло.

Годинник показував 02:33.

Гедлі щойно відкараскався від Літа Гамільтона та п’ятьох інших репортерів. Вони завалили його незручними питаннями й лишили розгніваним, блідим і змокрілим від поту.

Його дружина Моніка — сорокатрирічна співчутлива і приємна жінка, яка завжди всіма опікувалась, примостилася на стільці подалі від мера. Начальник поліції Террелл сидів просто навпроти нього.

— Лоусоне, любий, спробуй заспокоїтись, — лагідно проказала Моніка. — Тобі не можна так сильно хвилюватись. Ти ж знаєш...

— Заспокоїтись? — вибухнув криком Гедлі. — Заспокоїтись! Хіба ти не розумієш, що всі ці кляті події можуть коштувати мені роботи? Заспокоїтись, каже вона! Коли божевільний убивця розгулює містом!

Моніка і Террелл перезирнулись.

— Але ж, любий, навіть, якщо ти втратиш свою роботу, хіба це так важливо?

Гедлі стиснув кулаки і роздратовано втягнув повітря.

— Ти не розумієш, Моніко... Будь ласка, лягай спати. Я хочу поговорити з Френком.

— Все я розумію, Лоусоне.

— Ні, не розумієш! Тобі невтямки, що ціле місто живе, як на пороховій діжці!

— Та невже? — Моніка граційно підвелася, підійшла до великого панорамного вікна й придивилась до хмарочосів, що оточували міську управу. Лиш у кількох віконцях світились вогники. — А я би сказала, що більшість містян спокійно сплять у ліжках. Наскільки я бачу, єдині, хто тут панікує, так це жменька репортерів і ще ти.

— Моніко, будь ласка, лягай спати.

— Гаразд, — вона посміхнулася Терреллові й рушила до виходу, але зупинилась у дверях. — Знаєш, Френку, у Лоусона надто загострене почуття громадянського обов’язку, — сказавши це, вона пішла.

Запала довга мовчанка, яку порушив Гедлі:

— Моніка не до кінця усвідомлює, до чого все це може призвести. Хоч тобі не варто пояснювати, що завтра і ти, і я можемо вилетіти з роботи?

Террелл дістав свою люльку і заходився набивати її.

— Правда? — він уважно подивився на Гедлі. — Все збирався тобі дещо сказати, Лоусоне. Тепер, коли Моніка пішла, нарешті скажу: як на мене, ти поводишся, наче стара діва, переконана, що у неї під ліжком заховався ґвалтівник.

Гедлі аж почервонів від гніву.

— Як ти зі мною розмовляєш? — суворо запитав він, але швидко опанував себе під незворушним поглядом Террелла. — Не можна говорити мені такі речі!

— Але я це сказав, — м’яко відповів Террелл. — Тепер вислухай мене. — Террелл зробив паузу, щоб розпалити люльку, й коли вона задиміла, продовжив: — Я був начальником поліції п’ятнадцять років. Я роблю свою роботу і знаю її так само добре, як і ти свою. Одне лиш те, що на волі розгулює божевільний, який убив двох людей, не привід здіймати паніку, а ти саме цим і займаєшся. Тобі не гірше за мене відомо, що в кожному місті час від часу з’являються психи. У цьому нічого надзвичайного.

Гедлі схопився за голову.

— Але ж це відбувається у Парадайз-Сіті!

— Саме так. А що особливого в Парадайз-Сіті? Я тобі відповім. Парадайз-Сіті — ігровий майданчик для найбагатших, найпихатіших, найбрутальніших та найогидніших людей у цій країні. Тому вбивця і приїхав сюди; він тут — неначе лис серед золотих гусаків. Якби всі ці події трапилися в іншому місті, тобі було б навіть не цікаво читати про це у газетах.

Намагаючись зберегти спокій, Гедлі заперечив:

— Мій обов’язок захищати людей, яким я служу! Мені плювати на інші міста! Важливо тільки те, що відбувається у цьому!

— А що у ньому відбувається? Якийсь псих убив двох людей. Та паніка не допоможе нам знайти його.

— Ти сидиш тут і просторікуєш, — сердито заперечив Гедлі, — але що конкретного ти робиш, щоб упіймати його?

— Я впіймаю його. Потрібен час, але я впіймаю його. Поки я спостерігав, як і ти, і преса реагуєте на ці події, мені подумалось, що ви якраз створюєте атмосферу, котрої прагне вбивця.

Гедлі відкинувся на спинку крісла.

— Що ти хочеш цим сказати? Обережніше зі словами! Поки що ні ти, ні твої люди не зробили ні чорта вражаючого! Два вбивства! І що у вас є? Нічого! То навіщо ляпаєш, ніби я створюю атмосферу, потрібну тому божевільному? Просто поясни, що, в біса, ти маєш на увазі, коли говориш такі речі?

Абсолютно незворушний Террелл закинув ногу на ногу.

— Я прожив у Парадайз-Сіті більшу частину свого життя, — заговорив він. — І це вперше я відчуваю запах страху. Я знав, як пахнуть у цьому місті гроші, секс, корупція, скандал і порок, але страх — ніколи... А тепер я відчуваю його у повітрі.