Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Він не буде проти, — я підійшов до столу. Секретарка поступилася мені місцем, відійшовши убік. — Гарний апарат, — я перемотав стрічку назад і натиснув кнопку відтворення. Звуки шумного аеропорту чітко линули з динаміка. Я стояв і слухав, мабуть, упродовж кількох хвилин, а тоді вимкнув магнітофон та всміхнувся до неї.

Я був неабияк схвильований, бо упевнився, що нарешті знайшов загадкового Джона Гардвіка. І знайшов його завдяки дивовижній удачі та допитливості цієї наляканої дівчини.

— Містер Вейд не повернеться аж до завтра? — запитав я.

— Так.

— Що ж, гаразд, тоді зустрінуся з ним завтра. На добраніч, — я пішов у свою контору, де сів за стіл і запалив сигарету. Мої руки трішки трусилися від хвилювання.

Так я просидів півгодини. Було кілька хвилин на сьому, коли я почув, як секретарка Вейда залишила контору, замкнула її й пішла коридором до виходу. Я зачекав на виття ліфта, який доправив її на перший поверх. Тоді зачекав, поки інші працівники не залишили своїх контор, ідучи вздовж коридору. Я ще зачекав, доки не стало чутно жодного звуку: це означало, що всі уже пішли. Тоді, підвівшись, я пішов до своїх дверей, відчинив їх і виглянув у коридор. За дверима зі скляними панелями ніде не було видно світла. Увесь поверх тепер належав мені.

Я повернувся до свого столу і, відчинивши шухляду, вийняв зв'язку відмичок. Мені знадобилося менше хвилини, щоб відімкнути двері контори Джея Вейда. Увійшовши, я замкнув за собою двері. Трохи постояв, роздивляючись навколо. Біля однієї стіни була велика зелена сталева і вогнетривка шафа. Я оглянув замок на ній. Жоден із моїх ключів не відімкнув би його. Повернувшись до себе, я взяв кілька інструментів, тоді ще раз пройшов до офісу Вейда й замкнувся в ньому.

Упродовж п'ятнадцяти хвилин я намагався відчинити цю шафу, але замок таки переміг. Я завагався, розмірковуючи, чи варто його зламувати, але вирішив, що ні. Заглянув в іншу кімнату. Там були стіл, друкарська машинка, стілець і шафа з картотекою. Зазирнув у шафу, однак там не було нічого, крім документів.

Якщо те, що я шукав, узагалі було в конторі, то воно було замкнуте в першій, сталевій, шафі.

Я витягнув запис звуків аеропорту з магнітофона і вставив інший запис, який знайшов в одній із шухляд столу. Тоді вимкнув світло і, залишивши двері широко відчиненими, пішов у свою контору.

Тут я заховав запис, а після цього знайшов у телефонній книзі домашню адресу Вейда. Його квартира була на Лоренс-авеню, за десять хвилин їзди від контори. Я зателефонував за номером, але ніхто не відповів.

Замислився, чи повинен телефонувати Ретніку, проте я хотів сам вирішити цю справу. І я все ще міг помилятися, хоча так не думав. Тоді вирішив, що ще буде час зателефонувати Ретніку, після того, як поговорю з Вейдом. Я взявся знову і знову набирати номер Вейда. Зрештою, кілька хвилин по дев'ятій, він відповів.

— Це Нельсон Раян, — сказав я.

— О, вітаю! — він був здивований. — Я можу щось зробити для вас? Ваша поїздка була вдалою?

— Так, усе чудово... я у своїй конторі. Заїхав, аби забрати те, що забув. І тут помітив, що двері вашої контори широко відчинені, а світло вимкнене. Ваша секретарка уже пішла. Схоже, що вона забула замкнути двері. Якщо хочете, я приведу швейцара, щоб він це зробив.

Я почув, як він різко перевів подих.

— Це до дідька дивно, — мовив Вейд після чималої паузи. — Мабуть, мені краще приїхати.

— Не схоже, щоб тут був злодій.

— Там нема чого красти, крім мого магнітофона та друкарської машинки. Гадаю, я краще все-таки приїду.

— Робіть, як вважаєте за потрібне. Кажу ще раз, що можу привести швейцара, аби він замкнув, якщо хочете.

— Ні, усе гаразд. Я краще приїду. Не можу зрозуміти, чому вона забула замкнути. Вона ніколи раніше такого не допускала.

— Можливо, вона закохалася, — засміявся я. — Що ж, тоді я уже йду. Впевнені, що не хочете, аби я що-небудь зробив?

— Ні, дякую і дякую за дзвінок.

— Та нема за що... До побачення.

Поклавши слухавку, я вимкнув світло. Замкнув свою контору і попрямував у контору Вейда. Зайшовши у приймальну секретарки, сів за її стіл. Тоді витягнув свій пістолет і спустив запобіжник, а потім поклав зброю на стіл поруч себе.

Прочекавши близько десяти хвилин, я почув виття ліфта, що піднімався. Підвівся з-за столу і став за дверима, тримаючи пістолет у руці. Почулися спершу швидкі кроки, а тоді рухи у конторі Вейда. Він увімкнув світло і зачинив двері. Я дивився крізь дверну шпарину. Вейд стояв, оглядаючись навколо. Потім увійшов до приймальні, штовхнув на мене двері, заглянув усередину, а тоді пішов назад у свою контору. Я почув брязкіт ключів і клацання замка. Звісно ж, він відчиняв сталеву шафу.