Стіґ Ларссон - Дівчина, що гралася з вогнем

— Мене звуть Лісбет Саландер. Запишіть моє ім’я в його карточку. Я його найближча родичка на всім білім світі.

— Можливо, — строго відповів А. Сиварнандан. — Але якщо ви його найближча родичка, то щось надто довго ви збиралися його навідати. Досі його лише зрідка навідувала одна людина, що не є його родичем, але записана як та особа, з якою слід зв’язатися у разі погіршення стану хворого або його смерті.

— Мабуть, це Драґан Арманський.

Доктор А. Сиварнандан здивовано звів брови і задумливо покивав:

— Правильно. Бачу, ви знаєте його.

— Ви можете зателефонувати йому і переконатися, що він теж мене знає.

— У цьому немає потреби. Я вірю вам. Мене повідомили, що ви дві години просиділи з Хольгером Пальмґреном за шахами. Проте я не можу обговорювати з вами його здоров’я без його дозволу.

— А такого дозволу цей упертий чорт ні за що не дасть, бо він убив собі в голову дурницю, ніби не повинен обтяжувати оточуючих своїми нещастями, а ще ніби як і раніше він відповідальний за мене, а не я за нього. От як було діло: два роки я була певна, що Пальмґрен помер. Тільки вчора я дізналася, що він живий. Якби я знала, що він… Це важко пояснити, але я хочу знати, який прогноз і чи може він видужати.

Доктор А. Сиварнандан узяв ручку й акуратно вписав ім’я Лісбет Саландер у карточку Хольгера Пальмґрена, з’ясувавши до того ж її ідентифікаційний номер і телефон.

— Гаразд. Тепер ви офіційно його прийомна дочка. Можливо, я роблю не зовсім за правилами, але, беручи до уваги, що ви перша людина, яка навідала його після Різдва, коли до нього приїздив пан Арманський… Ви бачили його сьогодні і самі спостерігали, що в нього проблеми з координацією рухів і негаразд з мовою. Він переніс удар.

— Я знаю. Це я його тоді знайшла і викликала «швидку».

— Он як! У такому разі ви знаєте, що він три місяці пролежав у лікарні і довгий час був непритомний. Часто пацієнти в таких випадках не виходять з коми, але іноді все-таки приходять до тями. Очевидно, його час ще не настав. Спочатку його перевели до відділення для хронічних хворих з порушеною розумовою діяльністю, абсолютно не здатних обходитися без сторонньої допомоги. Всупереч очікуванням у нього раптом почали з’являтися ознаки поліпшення, і тоді його дев’ять місяців тому перевели до реабілітаційного центру.

— Що чекає його в майбутньому?

Доктор А. Сиварнандан розвів руками:

— Можливо, у вас є магічний кристал, сильніший за мій? Я справді не маю про це ніякого уявлення. Він може вмерти від крововиливу в мозок хоч сьогодні вночі. А може прожити ще двадцять років у порівняно доброму стані. Не знаю. Тут, можна сказати, все від Бога залежить.

— А якщо він проживе ще двадцять років?

— Реабілітація проходила в нього важко, і лише в найостанніші місяці ми справді змогли відзначити помітні поліпшення. Шість місяців тому він ще не міг їсти без сторонньої допомоги. Всього лише місяць тому він заледве міг устати з інвалідного крісла — почасти через те, що його м’язи атрофувались від довгого лежання. Але тепер він, у всякому разі, трохи може ходити.

— Йому стане краще?

— Так. Причому навіть набагато краще. Важко було спочатку, а зараз ми щодня відзначаємо нові успіхи. З його життя випало два роки. Я сподіваюся, за кілька місяців, на початку літа, він зможе гуляти в нашому парку.

— А мова?

— Його проблема полягає в тому, що в нього були уражені мовний і рухові центри. Довгий час він був мішок мішком. Відтоді ми добилися, що він знову навчився управляти своїм тілом і розмовляти. Йому буває важко пригадати потрібне слово, і довелося заново вчитися говорити. Але в той же час він вчився не як дитина — він розуміє значення слів і лише не може їх вимовити. Почекайте кілька місяців, і ви побачите, що його мова в порівнянні з сьогоднішньою стала кращою. Те саме стосується і здатності орієнтуватись. Дев’ять місяців тому він плутав, де права рука, де ліва, де верх і де низ.

Лісбет задумливо кивнула і дві хвилини роздумувала. На її подив, їй сподобався доктор А. Сиварнандан з його індійською зовнішністю і фінською вимовою.

— Що означає «А.»? — спитала вона несподівано.

Він подивився на неї з підозрою, але відповів:

— Андерс.

— Андерс?

— Я народився у Шрі-Ланці, але мене всиновили і вивезли в Турку, коли мені не було ще й року.

— Добре, Андерсе! Чим я можу вам допомогти?

— Навідуйте його. Йому потрібні інтелектуальні стимули.

— Я можу приходити щодня.

— Мені не потрібно, щоб ви приходили щодня. Якщо він вас любить, то я хочу, щоб він чекав ваших відвідин і заздалегідь радів. Мені не треба, щоб вони йому набридли.