За весь час сніданку вони не перекинулися й словом. Коли він проковтнув останній шматок, вона поклала виделку і запитливо подивилась на нього. Він похитав головою: ні, досить, добавки не потрібно.
Хольгер Пальмґрен відкинувся на спинку крісла-гойдалки і глибоко зітхнув. Лісбет узяла серветку й обтерла йому рота. Він раптом відчув себе кимось на кшталт глави мафіозного клану з американського фільму, таким собі capo di tutti сарі, [41] Бос усіх босів (іт.).
котрому якийсь підручний надає дрібні послуги на знак пошани. У думках він уже бачив, як вона цілує йому руку, і мимоволі посміхнувся такій грі фантазії.
— Як ти думаєш, чи можна тут де-небудь розжитися філіжанкою кави? — спитала Лісбет.
Він пробурмотів щось невиразне. Язик і губи не слухалися його, звуки не складалися в слова.
— Биффт зиргом. — «Буфет за рогом», — як вона зрозуміла.
— Тобі принести? З молоком і без цукру, як раніше?
Він кивнув. Вона забрала піднос і за кілька хвилин повернулася з двома філіжанками кави. Він відзначив, що вона п’є чорну каву, що було для неї незвично, а потім усміхнувся — вона зберегла соломинку, крізь яку він пив молоко, і поставила її в кавову філіжанку. Вони мовчали. Хольгер Пальмґрен хотів поставити їй тисячу питань, але не міг вимовити жодного складу. Зате вони раз у раз зустрічались очима. У Лісбет був страшенно винуватий вигляд. Нарешті вона перервала мовчанку.
— Я думала, що ти вмер, — сказала вона. — Я не знала, що ти живий. Якби знала, я б ні за що… Я б давно вже навідала тебе.
Він кивнув.
— Пробач мені!
Він знову кивнув і посміхнувся. Усмішка вийшла кособока, неначе він скривив губи.
— Ти перебував у комі, і лікарі сказали, що ти помреш. Вони думали, що ти помреш найближчими днями, а я взяла й пішла. Мені дуже соромно. Пробач!
Він трохи підвів руку і поклав на її стиснутий кулачок. Вона міцно потисла її і з полегкістю зітхнула.
— Тее диго неуо. — «Тебе довго не було».
— Ти говорив з Драґаном Арманським?
Він кивнув.
— Я подорожувала. Я мусила поїхати. Поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ти хвилювався?
Він похитав головою.
— Ніколи не треба через мене хвилюватися.
— Я ніои за тее неилюася. Ти зави спавляеся. Ааськи иуасся. — «Я ніколи за тебе не хвилювався. Ти завжди справляєшся. Арманський хвилювався».
Тут вона вперше посміхнулася. У Хольгера Пальмґрена відлягло від серця — це була звичайна її кривувата посмішка. Він пильно розглядав її, порівнюючи образ, що зберігався в його пам’яті, з дівчиною, яка зараз стояла перед ним. Вона змінилася. Вона була жива і здорова, добре і акуратно вдягнена. Зникло кільце з губи і… гм… татуювання у вигляді оси, яке раніше було в неї на шиї, тепер теж зникло. Лісбет подорослішала. Вперше за багато тижнів він засміявся, і його сміх був схожий на кашель.
Лісбет ще більше скривила рот в усмішці і раптом відчула, як серце її переповнилося давно забутим теплом.
— Ти добе спавилася. — «Ти добре справилася», — сказав він, показуючи на її одяг.
Вона кивнула:
— Я чудово справляюся!
— Як тоі нови пікун? — «Як тобі новий опікун?»
Хольгер Пальмґрен помітив, як спохмурніла Лісбет. Губи її трохи стиснулися, але вона відповіла з незворушним виглядом:
— Він нічого… Я знаю, як з ним поводитися.
Брови Пальмґрена запитливо звелися. Лісбет обвела поглядом їдальню і змінила тему:
— Як давно ти тут?
Пальмґрен не був дурнем. Він переніс удар, він заледве говорив і втратив координацію рухів, але інтелект його не постраждав, і внутрішнім чуттям він одразу ж уловив у тоні Лісбет Саландер фальш. За ті роки, що вони були знайомі, він зрозумів, що вона ніколи не бреше йому прямо, але в той же час не завжди буває цілком відверта. Її спосіб приховування правди полягав у тому, щоб відвернути його увагу. З новим опікуном безумовно щось було не так, і Хольгера Пальмґрена це зовсім не здивувало.
Раптом він відчув напад розкаяння. Скільки разів він говорив собі, що треба б якось зв’язатися з колегою Нільсом Б’юрманом і поцікавитися, як справи Лісбет Саландер, але щоразу відкладав! І чому він не зайнявся питанням про її недієздатність, поки ще був її опікуном? Та тому, що егоїстично хотів зберегти з нею контакт. Він полюбив це чортове проблемне дівчисько, як рідну доньку, якої в нього ніколи не було, і хотів зберегти ці стосунки. Крім того, йому, старому шкарбуну з притулку для інвалідів, який заледве справляється з тим, щоб розстебнути в туалеті штани, було дуже складно і важко почати таку справу. А зараз він почував себе так, ніби підвів Лісбет Саландер. «Але вона виживе в будь-яких умовах, — подумав колишній адвокат. — Вона найнепотопельніша особа з усіх, кого я коли-небудь зустрічав».
Читать дальше