Стіґ Ларссон - Дівчина, що гралася з вогнем

Він перевів погляд на письмовий стіл. Папка із справою Ратерфорд лежала в замкнутій на ключ шухляді, весь офіс був поставлений на сигналізацію. Поглянувши на годинник, Арманський зрозумів, що начальник технічного відділу Харрі Франссон уже пішов додому. Тоді він увімкнув поштову програму і відправив Франссону повідомлення з проханням прийти завтра до контори і встановити приховану камеру спостереження.

Лісбет Саландер пішки попрямувала додому на Мосебакке. Сходами вона збігла стрімко — у неї було таке відчуття, що слід поспішати.

Вона зателефонувала до лікарні Сьодёра і після кількох перемикань з одного комутатора на інший дізналася зрештою, де Хольгер Пальмґрен. Ось уже чотирнадцять місяців він лежав в Ерставікенському реабілітаційному центрі в Ельті. Перед очима в неї відразу ж постав Еппельвікен. Вона зателефонувала, і їй відповіли, що зараз хворий уже спить, але завтра його можна відвідати.

Весь вечір Лісбет з важкою душею міряла кроками свою квартиру. У ліжко вона лягла рано і майже відразу ж заснула. Прокинувшись о сьомій, вона прийняла душ і поснідала в супермаркеті, а близько восьмої вже була в агенції з оренди автомобілів на Рінгвеґен і взяла той самий «Ніссан мікра», що й минулого разу. «Треба буде обзавестися своєю машиною», — подумала вона. Під’їхавши до реабілітаційного центру, Лісбет занервувала, але, набравшись сміливості, увійшла до вестибюлю і сказала, що хотіла б побачити Хольгера Пальмґрена.

Жінка, що сиділа за столиком адміністратора, з бейджиком на грудях, на якому значилося ім’я Марґіт, заглянула в свої папери і повідомила, що зараз пацієнт на занятті з лікувальної фізкультури і його можна буде бачити не раніше одинадцятої. Відвідувачці вона запропонувала посидіти в кімнаті чекання або зайти ще раз пізніше. Лісбет повернулася на парковку і, поки чекала, викурила в машині три сигарети. Об одинадцятій вона знов увійшла до вестибюлю. Її направили до їдальні — по коридору праворуч, потім ліворуч.

Вона зупинилася на порозі і в напівпорожній залі відразу побачила Хольгера. Він сидів обличчям до дверей, але вся його увага була звернута на тарілку. Виделку він незграбно стискав у кулаці і зосереджено трудився над тим, щоб донести її до рота. Приблизно третина цих спроб закінчувалася невдало, і їжа падала на стіл.

Вигляд у нього був безнадійно пониклий, обличчя якесь нерухоме — він здавався столітнім стариком. І лише зараз, бачачи його в кріслі-гойдалці, Лісбет по-справжньому усвідомила, що він справді живий і Арманський її не обдурив.

Хольгер Пальмґрен вилаявся про себе, утретє безуспішно спробувавши підібрати на виделку чергову порцію макаронів. Він змирився з тим, що не може як слід ходити, що дуже багато чого він не в змозі робити сам. Але те, що він не може навіть нормально їсти і що іноді в нього, як у малюка, тече слина, було для нього нестерпно.

Розумом він чудово розумів, як це робиться. Потрібно нахилити виделку під прямим кутом, підчепити їжу, підняти її і піднести до рота. Проте щось розладналося в координації рухів. Рука жила мовби своїм окремим життям. Коли він наказував їй підніматися вгору, вона поволі пливла кудись убік. Коли він підносив виделку до рота, рука останньої миті змінювала напрям і він потрапляв собі в щоку або в підборіддя.

Проте він знав, що реабілітація вже принесла деякі успіхи. Всього лише шість місяців тому руки в нього так трусилися, що він узагалі не міг донести їжу до рота. Тепер же, хоча прийняття їжі забирає багато часу, все ж таки він справляється без сторонньої допомоги. І він не збирався здаватися, поки знов не навчиться володіти своїм тілом.

Він тільки-но опустив виделку, щоб узяти наступну порцію макаронів, як раптом з-за плеча до нього простягнулася чиясь рука і м’яко забрала виделку. Він побачив, як ця рука підчепила і підняла з тарілки шматок макаронної запіканки, і відразу ж упізнав цю тонку лялькову ручку. Обернувшись, вій зустрівся очима з Лісбет Саландер, що стояла до нього впритул. Вона дивилася на нього вичікувально, з виразом боязкості на обличчі.

Пальмґрен довго, не рухаючись, дивився на неї. Серце, незрозуміло чому, відчайдушно закалатало. Нарешті він відкрив рот і прийняв запропоновану їжу.

Шматочок за шматочком, вона його погодувала. Взагалі-то Пальмґрен терпіти не міг, щоб його годували за столом, але він зрозумів, що у Лісбет це був порух душі. Вона робила це не тому, що він став незграбний, як тюхтій. Своїм вчинком вона виявляла співчуття, яке взагалі було їй не властиве. Вона подавала їжу досить великими шматочками і терпляче чекала, поки він прожує. Коли він показав їй на склянку з молоком і соломинкою, що стриміла в ній, вона спокійно піднесла її до рота хворого і тримала так, щоб йому було зручно пити.